Державність української мови і мовний досвід світу

Матеріали міжнародної конференції

Київ - 2000

Мовна ситуація в Білорусі і проблеми норм білоруської літературної мови

Нова соціально-політична ситуація у країнах Центральної, Східної і Південно-Східної Європи, спричинена змінами останнього десятиліття, а також усе потужніші тенденції глобалізації світової економіки начебто навмисне увиразнюють проблему мовної стійкості народів регіону в добу досі небачених інформаційних технологій і загальноцивілізаційного тиску на простір традиційної культури. Для більшості народів цієї частини континенту характер їхньої мовної стійкості визначатиме той чи інший шлях вибору орієнтирів розвитку власної мови. Білорусь же входить у третє тисячоліття із замуленими джерелами, що живлять цю стійкість, бо всі вони, як-от: національна традиція, національна свідомість та солідарність, національна культура, національний мир і співробітництво з іншими народами – паралізовані або й атрофовані (1).

На західнобілоруських землях, які в 1920 – 1939 pp. входили до складу Польщі, диглосія мала такий вигляд: польська мова – діалекти народів, що жили на цих територіях (білорусів, євреїв, українців, росіян, литовців). Після Другої світової війни внаслідок кардинальних змін у структурі населення та завдяки урядовій політиці в БРСР сфера застосування як білоруської, так і інших мов, крім російської, суттєво звузилася, а деякі з них (напр., білоруський діалект їдишу) взагалі зникли з лінгвістичної карти.

Згідно з даними останнього перепису населення Білорусі на 16 лютого 1999 p., кількість постійного населення країни становила 10 млн. 45 тис. осіб. У міських поселеннях мешкало 6 млн. 961 тис. осіб (69%), у сільських населених пунктах – З млн. 84 тис. осіб (31% від загальної кількості населення). У столиці Білорусі місті Мінську сконцентровано 1 млн. 680 тис. осіб, або 24% від загальної кількості міського населення (2).

Міністерство статистики й аналізу Республіки Білорусь у зведеннях цього перепису повідомляє, що "національність, як і при минулих переписах, зазначалася населенням на основі його самосвідомості. Національність дітей визначалася батьками" (3). Відповідно до офіційної інформації, більшість громадян держави (81%) вважає себе білорусами, 11% - росіянами, майже 4% – поляками, 2% – українцями, 0,3% - євреями, 0,8% зарахували себе до інших національностей.

Проте, беззастережно довіряти цим відомостям не варто, оскільки в південно-західному регіоні країни значна частина автохтонного населення має не чітко викристалізовану національну свідомість і сприймає етнонім білорус як політонім.

У період між переписами населення 1989 і 1999 pp. відбулося зменшення кількості представників національних меншин, натомість зафіксовано зростання кількості представників титульної нації. Так, кількість росіян зменшилася майже на 2% (1989 – 13,2%; 1999 – 11,4%), українців на 0,5% (1989 – 2,9%; 1999 – 2,4%), євреїв на 0,8% (1989 - 1,1%; 1999 - 0,3%), поляків на 0,2% (1989 - 4,1%; 1999 – 3,9%).

З офіційних документів Міністерства статистики й аналізу Білорусі випливає, що рідною мовою мову своєї національності назвали майже 82% населення країни, однак мовою своєї національності користуються вдома тільки 45% громадян. Білоруською мовою вдома звичайно розмовляють З млн. 683 тис. осіб, або 37% населення країни. З них 3 млн. 373 тис. осіб (92%) становлять білоруси. Однак серед білорусів їхня питома вага становить лише 41%. Російську мову як мову своєї родини назвали 6 млн. 308 тис. осіб, або 63% від загальної кількості населення держави. З них 4 млн. 783 тис. - білоруси. Серед білорусів їхня питома вага становить 59% (4).

У XX ст. білоруська мова тільки протягом двох нетривалих періодів упритул наблизилася до здобуття реального статусу державної (у 20-х рр., до початку сталінських репресій, і в 1991 – 1995 pp.). Наприкінці існування Радянського Союзу (1990 р.) Верховна Рада Білоруської РСР ухвалила надзвичайно ліберальний "Закон про мови", який проголошував білоруську мову державною. Проте, якщо підходити до нього із суворою міркою, цей закон спромігся тільки юридично зафіксувати російсько-білоруську двомовність, з виразно ослабленим її другим компонентом (5).

Наприкінці 80-х pp. XX ст. у Мінську не було жодної білоруськомовної школи. Від 1990-го до 1995-го кількість шкіл з білоруською мовою навчання невпинно зростала, а після цього періоду запанувала стійка зворотна тенденція. Так, у 1997 – 1998 навчальному році базову і середню освіту білоруською мовою здобувало майже 13,5% столичних школярів, а в 1999-2000-близько 11% учнів Мінська (7).

Специфіку мовної ситуації в тій чи іншій країні найкраще і найрельєфніше відображають недержавні організації, покликані пропагувати мову титульної нації. У Білорусі в цій царині діє Товариство білоруської мови ім. Ф.Скорини. Олег Трусов, голова товариства, так окреслює конкретні заходи організації, яку він очолює, у світлі результатів останнього перепису: "Завдяки Конституційному суду (ми) домоглися ухвалення розпорядження, відповідно до якого всі бланки (поштові, митні тощо) мають бути двомовні... Ми будемо вимагати 37% бланків білоруською мовою. Мова бланку сприяє мові заповнення. Таким чином, розширюється сфера вжитку білоруської мови. Сьогодні ми боремося за реальну двомовність" (8).

У сучасній славістиці утвердилася думка, що нова білоруська літературна мова за своїм історичним розвитком займає особливе місце в слов'янському світі, оскільки між двома її основними періодами – старобілоруським (до XVIII ст.) і новобілоруським (XIX – XX ст.ст.) – немає жодної ланки, що з'єднувала б їх у неперервну традицію (9). Нова білоруська літературна мова не змогла скористатися здобутками старобілоруської, тяглість літературно-письмових практик попередніх епох і нового часу було порушено настільки кардинально, що в історії білоруської мови XIX – XX ст.ст. не зафіксовано достатньої кількості пам'яток, щоб можна було говорити про спроби створення чогось схожого на українське язичіє.

Пряма неперервність нової білоруської писемності починається тільки з 90-х років XIX ст. (10). Попри те, що білоруська писемність до початку XX ст. пройшла великий шлях, літературна мова в XIX ст. все-таки не склалася (11). Причини були традиційні для багатьох колоніальних народів: відсутність права на вживання рідної мови в якій-небудь офіційній сфері, брак періодичних видань білоруською мовою, що спонукали б до вироблення літературних норм.

Дев'ятиріччя (від 1906-го до 1915-го) було вирішальним у формуванні нової білоруської літературної мови. Виняткову роль в історії білоруської літератури і літературної мови відіграла газета "Наша ніва", що виходила в цей період у Вільні. Головним чинником, який вплинув на вибір діалектної бази для літературної мови (середньобілоруських говірок), стало те, що організатори "Нашае нівы" і білоруських видавництв, а також перші великі письменники були родом із Мінська або Вільна та їхніх околиць (Ошмяни, Вілейка, Воложин). Наприклад, засновники "Нашае нівы" походили з Мінщини, відома письменниця Цьотка (Алоїза Пашкевич) – з-під Василашок, Янка Купала (редактор "Нашае нівы" в 1914-1915 pp.) – з-під Радашковичів, Якуб Колас – з-під Стовбців, Алєсь Гурло, Цішка Гартний – з Копиля. Цьому сприяла і літературна традиція: саме пограниччя двох білоруських діалектів (північно-східного і південно-західного) представляли письменники старшої генерації Вінцент Дунін-Марцинкевич і Францішак Богушевич, чиї твори розповсюджувалися і видавалися як напередодні, так і в часи існування "Нашае нівы" (12). Отже, роль говірок Центральної Білорусі та Віленщини (так звана "вілейшчына" і "барысаўшчына") стала визначальною.

Середньобілоруські говірки за своїм походженням наймолодші на території Білорусі. Вони утворюють окрему міждіалектну групу, яка постала внаслідок фронтальної взаємодії південно-західного і північно-східного наріч білоруської мови. Тому ці говірки часом називають змішаними, або перехідними. Взаємодія різних за діалектною належністю говірок та їхніх особливостей привела до виникнення в середньобілоруських говірках мовних рис гібридного або гіперичного характеру. У наш час розгляданий діалектний масив розміщений на території центральних районів Мінської області, у північно-східних Гродненської, а також у північних і центральних районах Гомельської області (13).

Найважливішим кодифікаційним документом нової білоруської літературної мови стала "Беларуская граматыка для школ" Б.Тарашкевича, видана кирилицею (гражданкою) і латинкою у Вільні 1918 р. Цю працю було написано просто, з орієнтацією на учня, але її високий науково-методичний рівень дозволив з усією повнотою зафіксувати вже певним чином усталені в процесі суспільної мовної практики явища. Ураховуючи традиції білоруського книгодрукування, Б.Тарашкевич закріпив фонетичний принцип написання голосних (передачу на письмі таких рис, як акання і якання), а Для передачі приголосних – морфологічний (город, матцы, хоч вимовляється [горат], [мац:ы], з деякими поступками фонетичному принципові, щоб віддзеркалити специфіку білоруської мови (дзекання, цекання, подовження приголосних, зміна в і л на ў в певних позиціях, затвердіння шиплячих, р та етимологічного ц', асиміляцію приголосних за м'якістю типу аканьне, сьнег, цьвёрды, разьвівацца) тощо (14).

1929 р. Б.Тарашкевич підготував п'яте видання граматики, значно доповнивши і переробивши її текст. Загалом "Беларуская граматыка для школ" виходила друком сім разів, востаннє – 1943 р. у Мінську (*). На основі цієї праці створювалися підручники білоруської мови інших авторів. Нині усталилася думка, що саме з виходом граматики Б.Тарашкевича розпочався процес стабілізації норм нової білоруської літературної мови (15).

14 – 21 листопада 1926 р. Інститут білоруської культури організував у Мінську Академічну конференцію, що була покликана розглянути реформи білоруського правопису й азбуки. На конференцію приїхали білоруські мовознавці з усіх білоруських земель, розділених між Польщею і Радянським Союзом. Щоправда, через політичні перешкоди до складу делегації Західної Білорусі не ввійшли деякі чільні діячі науки і культури цього регіону.

Ухвалені конференцією постанови про реформу білоруського правопису й графіки не мали сили закону, однак деякі з них (досить вибірково) були враховані при виробленні правописних проектів 1930-го і 1933-го рр.

26 серпня 1933 р. Рада народних комісарів БРСР постановою "Про зміни й спрощення білоруського правопису" започаткувала кардинальну реформу білоруської літературної мови. У декреті РНК більше, ніж половину пунктів становили зміни, які на Академічній конференції 1926 р. взагалі не обговорювалися, а в проектах 1930-го і 1933-го pp. зберігалися традиційні форми або дозволялася варіантність.

Обставини реформування білоруської літературної мови дають підстави стверджувати, що згадана постанова мала розв'язати не так проблеми функціонування правопису, як нагальні ідеологічні завдання. Про це безпосередньо йдеться в преамбулі постанови РНК: "Беларускі нацыянал-дэмакратызм, выходзячы з сваіх буржуазных, контррэвалюцыйных мэт, праводзіў надрыўную шкодніцкую работу, як на гаспадарчым, так і на культурным фронце, у тым ліку і ў галіне мовы, тэрміналёгіі і правапісу. Нацыянал-дэмакратызм імкнуўся ўсімі мерамі і спосабамі адарваць беларускую літературную мову ад мовы шырокіх беларускіх працоўных мас, ствараў штучны бар'єр паміж беларускай і рускай мовамі і засьмечваў беларускую мову рознымі сярэдневяковымі архаізмамі і буржуазнымі вульгарызмамі.

Існуючы беларускі правапіс значна засьмечан указанымі нацыянал-дэмакратычнымі плынямі і таму падлягае зменам" (17).

Правописна реформа 1933 р. значно зменшила застосування фонетичного принципу, натомість розширила вживання морфологічного. Взагалі спрощення правопису означало одне – усунення граматичних варіантів, генетично пов'язаних із південно-західним наріччям, що на той час побутувало тільки за кордонами БРСР, на території Польщі, з якою в радянського уряду були напружені стосунки. Постанова РНК БРСР по суті здійснила суттєву переорієнтацію діалектної бази білоруської літературної мови, оскільки юридично закріплювала норми, що в переважній своїй більшості ґрунтуються на мовних системах північно-східного діалектного простору, генетично спорідненого з південноросійським наріччям.

На думку С.Запрудського, на розглядану мовну реформу вплинули такі ситуативні чинники:

а) "посилення класової боротьби", яке на початку 1933-го р. інспірував уряд;

б) черговий етап масової примусової колективізації;

в) голод у північно-східних і центральних районах БРСР;

г) жорсткий ідеологічний контроль у всіх сферах суспільства, і в наукових дослідженнях зокрема;

ґ) проведення партійної чистки тощо (18).

Наукова громадськість Західної Білорусі відреагувала на правописні зміни 1933 р. різко негативно. Так, Білоруське наукове товариство у Вільні розповсюдило спеціальний протест з нагоди появи постанови РНК (19).

Реформа 1933 р. призвела до паралельного існування двох правописних систем – як їх зараз неофіційно називають філологи – "тарашкевіцы" і "наркомаўкі".

Затверджений РМ БРСР 1957 р. новий проект уточнень і змін у білоруському правописі, а також вироблені на його основі "Правила білоруської орфографії і пунктуації" 1959 р. кардинально нічого не змінювали в правописній системі 1933 р. Ці правила офіційно діють і нині" (20).

У наш час політична орієнтація мовців, що вдаються до посередництва білоруської мови при комунікативних актах, зумовлює вибір правописної системи. Майже вся опозиційна білоруська періодика послуговується дореформеними принципами орфографії. Законодавство Республіки Білорусь містить спеціальні юридичні норми, спрямовані на збереження літературного стандарту, виробленого на підставі декрету 1933 р. Так, у двадцять сьомій статті "Закону про мови в Республіці Білорусь" записано: "У засобах масової інформації не допускається спотворення загальноприйнятих норм мови, яку використовують" (22). Схоже положення зафіксоване і в шостій статті "Закону про пресу та інші засоби масової інформації" (23).

Розв'язання розгляданих проблем залежить, у першу чергу, не від стану білоруського мовознавства чи змін у структурі білоруської мови, а від екстралінгвальних чинників, породжених гострим ідеологічним протистоянням у сучасній Білорусі. Проте, враховуючи невисоку демографічну потужність білоруської мови, а також низький ступінь мовної лояльності білорусів (відданість рідній мові), можна передбачити, що в найближчій перспективі одночасно існуватимуть обидві орфографічні системи з чітко розмежованими сферами впливу (офіційно-державною та опозиційною).

(1) Ткаченко О.Б. Проблема мовної стійкості та її джерел // Мовознавство, 1990. - № 4.

(3) Там само.

(4) Там само.

(5) Беларуская мова: Энцыклапедыя / Пад рэд. А.Я.Міхневіча. - Мн.: Беларуская энцыклапедыя імя Петруся Броўкі, 1994. – С.647–653.

(6) Закон пра ўнясенне змяненняў і дапаўненняў у Закон Рэспублікі Беларусь "Аб мовах у Рэспубліцы Беларусь // Звязда, № 142, 17 ліпеня 1998 года.

(7) ГР, № 28, від 15.VII.1999-Голас Радзімы,№ 28, 15 ліпеня 1999 года.

(8) ГР, № 6, від 9.11.2000 – Голас Радзімы, № 6, 9 лютага 1999 года.

(9) Жураўскі А. Праблемы норм беларускай літаратурнай мовы. - Мн.: Навука і тэхніка, 1993. – С.З.

(10) ГБЛМ 1968, ІІ – І.І.Крамко, А.К.Юрэвіч, Я.І.Яновіч. Гісторыя беларускай літературнай мовы. – Мн.: Навука і тэхніка, 1968. – Т.2. – С.109.

(11) Там само. - С.110.

(12) Там само. - С.152-154.

(13) Беларуская мова: Энцыклапедыя / Пад рэд. А.Я.Міхневіча. – Мн.: Беларуская энцыклапедыя імя Петруся Броўкі, 1994. – С.550.

(14) Там само. – С.81-82; Тарашкевіч Б. Беларуская граматыка для школ: Факсімільнае выданне. – Мн.: Народная асвета, 1991.

(*) 1991 р. видавництво "Народная асвета" відтворило факсимільним способом п'яте видання граматики.

(15) Беларуская мова: Энцыклапедыя / Пад рэд. А.Я.Міхневіча. - Мн.: Беларуская энцыклапедыя імя Петруся Броўкі, 1994. – С.82.

(16) Працы Акадэмічнае канферэнцыі па рэформе беларускага правапісу і азбукі. – Мн., 1927; Беларуская мова: Энцыклапедыя / Пад рэд. А.Я.Міхневіча. – Мн.: Беларуская энцыклапедыя імя Петруся Броўкі, 1994. - С.19-21.

(17) Цитовано за Запрудскі С. Правапісныя рэформы ў славянскіх літаратурных мовах у XX стагоддзі – Мн., 1998. – С.13.

(18) Там само. – С.16.

(19) Там само. – С.15; Жураўскі А. Праблемы норм беларускай літаратурнай мовы. – Мн.: Навука і тэхніка, 1993. – С.7-9.

(20) Беларуская мова: Энцыклапедыя... - С.49-50.

(21) Запрудскі С. Правапісныя рэформы ў славянскіх літаратурных мовах у XX стагоддзі – Мн., 1998. – С.17-18.

(22) Закон пра ўнясенне змяненняў і дапаўненняў у Закон Рэспублікі Беларусь "Аб мовах у Рэспублікі Беларусь // Звязда, № 142, 17 ліпеня 1998 года.

(23) Запрудскі С. Правапісныя рэформы ў славянскіх літаратурных мовах у XX стагоддзі – Мн., 1998. – С.18.