Жити за Биковим

        25 червня білоруський народ провів в останню путь Василя Бикова.
Десятки тисяч людей прийшли попрощатися до Будинку літераторів, де було
встановлено труну з всенародно улюбленим письменником. Пів на одинадцяту
бажаючих віддати шану Василеві Володимировичу було стільки, що черга
видовжилася на кілометр до станції метро "Площа Перемоги". На цей час в усіх
квіткових магазинах довкола було розкуплено червоні й білі троянди, гвоздики
і хризантеми. А люди прибували й прибували...

        Сьогоднішній читач навряд чи тривко перетримує в пам'яті могутню
когорту письменників, що їх творами зачитувалися мільйони й мільйони: Василь
Биков, Чингіз Айтматов, Віктор Астаф'єв, Олесь Гончар... Міф радянської
літератури успішно подолано, але так і не пізнано його справдешньої сутності.
Поборювачі міфу не пішли далі заперечення обставин, за яких творилася
література тієї доби, і наштовхнулися на проблеми, з'ясування яких було не
під силу. Адже спершу треба було визнати поразку - хоч би й у вимірі
історичного існування. Людина на війні й після війни - ще одне героїчне
випробування чи передумова згасання цілих етнічних материків? Передбачення
Бикова - письменника і філософа - на повну міць постало для білоруської нації
по багатьох десятиліттях саме в такому сенсі: як зберегти свій рід насамперед
у вимірі етнічних стосунків.

        Ми неминуче повертатимемося до наслідків останньої в часі війни на
нашому європейському материку, і без досвіду Василя Бикова нам не обійтися.

        Ще в переддень поховання народного письменника всі перебували у стані
тривоги й непевності. Представники державної комісії з організації похорону
повідомили, що труну з тілом Бикова буде дозволено нести лише військовій
варті й на домовині не повинно бути біло-червоно-білої символіки. Так само не
дозволялося нести труну вулицями, навіть Площею Перемоги. Письменники
запротестували, а вдова, Ірина Михайлівна, заявила: "Коли треба, ми понесемо
Василя самі й аж до могилок". О 9-й у середу входи до Будинку літератора
перекрили амбали в цивільному. Покійного відспівував уніатський священник(так
побажав ще за життя письменник), але до панахиди долучилися з власної волі ще
й католицький та православний.

        Солдати поклали до труни вінок від Олександра Лукашенка, який
від'їхав до Світлогорська. Білоруському президентові забракло мужності
особисто попрощатися з письменником, якого він з телевізійного екрана називав
не інакше як "гетат чєлавєк". Національного примирення не відбулося.
Представники влади пішли з панахиди, не погодившись з присутністю
справдешньої національної символіки.

        Наступного після похорону дня деякі білоруські газети писали про
"державних" і "неофіційних" друзів письменника у "ганаровай варцє", що легко
вгадувалися за нарукавними пов'язками: червоно-чорно-червоними та
біло-червоно-білими. Щоправда, після 11-ї години "червоно-чорні" позникали.

        Панахида транслювалася на вулицю перед будинком. Її розпочав голова
Білоруської спілки письменників Алєсь Пашкєвіч, а далі зі щирими словами до
присутніх звернулися політики, письменники, вчені з України, Росії,
Німеччини. Віце-президент білоруського ПЕН-центру Валентин Тарас зазначив, що
хоч слово "президент" у Білорусі дозволено вживати тільки щодо однієї особи,
все ж Василь Биков назавжди залишиться президентом білоруської літератури.
Товариш і перекладач Бикова Христоф Хойбнер заявив: "Творчість Бикова
назавжди залишиться у німецькій літературі, оскільки він показав німцям, що
вони коїли під час війни". Керівник депутатської групи "Республіка" Сергій
Скрябець запевнив, що справу письменника і його боротьбу за незалежність
Білорусі буде продовжено.

        Василя Бикова похоронено на Південному кладовищі, неподалік від могил
Машерова, Мулявіна.

        Деякі канали білоруського телебачення трактували таку подію (десятки
тисяч людей упродовж трьох годин супроводжували труну з письменником аж до
місця поховання) як спробу опозиції перетворити похорон на демонстрацію.

        Наступного дня в білоруській пресі з'явилися жалобні тексти
журналістів, письменників, у яких Бикова називали Василем Великим, символом
національного відродження, генієм, "більшим за Якуба Коласа".

        Безумовно, Биков як ніхто інший втілював собою одвічну проблему:
письменник і народ, письменник і влада. За опозиційність, безкомпромісність
письменник зазнавав брутальних нападів з боку комуністів, "ветеранів", що
вимагали обмежити вивчення його творів за шкільними програмами, ЗМІ - за
політичну позицію, що спонукало Бикова до еміграції.

        Водночас красномовними є твердження ("Наша Ніва") про те, що якби у
90-ті роки він став дисидентом, як Гавел і Желєв, то виріс би національним і
політичним лідером Білорусі; якби відмовився від самоцензури і спромігся на
цілковиту літературну свободу, Нобелівський комітет вшанував би його нарівні
з Солженіциним і Мілошем; міг би змінити ходу білоруської політики, якби...

        Також зазначалося, що в Білорусі не скоро постане митець такого
рівня, як Биков, що кончина письменника буде чи не найбільшою
трагічно-величною подією в білоруській історії ХХI століття.

        Автор "Третьої ракети", "Альпійської балади", "Сотникова", "Знаку
біди" назавжди вписаний до Білоруського Пантеону, а найкращим пам'ятником
йому буде Вільна Білорусь.

Жалобне слово від України, виголошене на панахиді автором цього скромного
тексту: "Не провина письменників, що сам час став жорстоким до людини, і не
наша провина, що нам доводиться заповнювати порожнечу, що утворилася не з
нашої волі. Але люди, що їх оспівав і змалював Василь Биков, живі, присутні
на цій землі. І це для мене найбільш радісне відкриття. Ще вчора українські
письменники згадували Василя Бикова, переповідали сюжети його чудових творів,
а також припам'ятовували, що прізвище письменника викарбуване на меморіальній
плиті (випадково вважався загиблим) під Кіровоградом. Для звичайної людини це
було б трагічно, але для такої великої людини, як Василь Биков, це, можливо,
Господній припис. Слава Василю Бикову! Слава Білорусі!"

В'ячеслав МЕДВІДЬ

"Україна молода" 22.07.2003