ТРИДЦЯТЬ ГОДИН У ПІВНІЧНІЙ КОРЕЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНТИНЕНТУ

Сергій у Гомелі (Білорусь), жовтень 2003

 

Джерело: http://www.fcarsenal.kiev.ua/travel/homiel.html

“Як тільки потяг зупинився на першій українській станції,
багато хто з нас вийшов та почав цілувати рідну землю.”
(з опису відвідання Білорусі українськими фанами;
Білорусь—Україна, 2001 рік)

Боюся наразитися на ваше неприйняття якихось приватних нотаток про тридцятигодинне перебування на землях північного нашого сусіда, зовсім не пов’язаного з футболом. Але побачене, я вважаю, все ж таки буде цікаве хоч комусь із вас. Прочитавши все до кінця, ви можете задати мені слушне питання — а чи маю я право судити так про Білорусь. Я вважаю, що маю — моя мати білоруска, яка народилася та виросла у невеликому містечку у серці Білорусі, де я проводив по одному місяцю на літні шкільні канікули у свого діда. Останній раз я там був у відрядженні на п’ятому курсі інституту у 1983 році, тому з якимось тремтінням у серці я чекав зустрічі з землею половини моїх предків.

Везли ми на приватних авто наших дітей на матч Східно-Європейської хокейної ліги до Гомеля. Виїхали в 4.50 від Крижинки та в 7.00 були вже на нашому кордоні у Чернігівській області. Наш кордон пройшли шість машин за 10 хвилин, з яких 5 хвилин пішло на відвідання закладу по прийманню продуктів переробки Кока-коли та чіпсів. А далі почалося. Епопея тривала три години, притому, що білоруські митники, завдяки хобі свого бацька вєдаюць, що то за гра хокей і не пропонували нам як усім нести весь свій багаж на спеціальний огляд, через котрий пропускали навіть пасажирів рейсових автобусів Чернігів — Гомель. Весь цей час ми оформлювали безкінечну кількість папірців та папірців на перші папірці, при цьому жодної посмішки та вітання повпредів “братньої” країни. Ситуація нагадувала перетин кордону СРСР у 80-роках, коли кожний радянський громадянин, що перетинав кордон, роздивлявся людьми у погонах як потенційний агент НАТО, радіо СВОБОДИ, та світового антикомуністичного руху. Якось прискорити процес простим натяканням на те, що у 11.00 починається матч, а діти не сплять всю ніч, на цю верству населення Білорусі ніяк не діяли. Після того, як у 10.15 всі наші дітлахи почали скандувати — “ХОЧЕМО ДО ЄВРОПИ, ХОЧЕМО НА БАТЬКІВЩИНУ” (чим до речі дуже розвеселили український загал на цій митниці, та приховані від тайняків посмішки пересічних білорусів), вони нас депортували з митної зони до своєї території. Під час стояння, ми помітили, що основний потік машин на вікенд їде до нас на заправки та по крамницях. Черга в нашу сторону складала кілометри два на 99% машин з місцевими номерами. За п’ять хвилин до початку матчу ми приїхали до Палацу спорту, і тому під час виконання гімнів держав, наші малюки вийшли у формі, але без ковзанів, бо їх не встигли причепити ще. Матч злили, але це не головне, бо як ви зрозуміли виграти при таких умовах неможливо. Палац спорту, то дійсно диво — просто файний — як то має бути інакше, бо по місцевим правилам доброго тону вважається обов’язково бацьку дати погльондать на щось пов’язане з хокеєм. Через той палац уже п’ять років не можуть добудувати футбольний стадіон, а який він файний вимальовується — під навісами, чисто футбольний, а луна яка гучна від того. Десь на 12000 глядачів. Нам би такий, і проект дешевий — ну десь мільйонів 5 долярів. Про хокей ще скажу, що на наступний день ми у них виграли. На першому матчі був казус — коли ми розвісили українські прапори та затягнули “Українці — вперед” (нас було троє активних татечок), до нас приставили двадцять поліціянтів з гумовими кийками та цікавістю в очах — чи не є то український буржуазний націоналізм за використовування національних прапорів, за що місцевих мешканців просто по головці не потріпають. Видовище було варте фото, але я забув апарат у машині. На наступний день сапери з собаками шукали у нашій роздягальні вибухівку, не знайшовши там почали шукати в секторі, де ми розташувалися — цирк на дроті. І останнє про хокей — коли виконували гімни країн на трибунах та й у команди хазяїв було таке захоплення від наших дітлахів, котрі у відсутності Пономарьова самі виконали гімн від початку до кінця. Про свій гімн білоруси казали, що і не знають про що там мова. Я як завше не утримався від емоцій після цього та й заволав “Слава Україні!”

Про хокей все. Зараз про життя.

Готель — стойло за 30 доларів з кімнати на 2 людини (у Ялті у серпні на самому березі моря таке соромно здавати за 5 гривень на добу). Гривня катить як долар у Туреччині, бо за неї можна щось купити у Чернігові, та заправити авто на самому кордоні (пальне у нас дешевше на 30%). Долар — то валюта для збереження, але при місцевих зарплатах у 60 — 80 долярів не багато що й будеш відкладати. А за гривнею черги. Коли ми міняли гроші, вся черга вмовляла нас здавати гривні, а не долари. Після двогодинного оформлення у “готелі”, ми сховали наші авто на паркінгу, де з нас здерли по 10 грн. (зайцями), бо авто з іноземними номерами. І почали шукати найфешенебельніший приватний ресторан. Таки ми його знайшли, чим щиро порадували хазяїна — 15 клієнтів з повним обідом, пивом, 100 грамів та кавою — то по грошах тиждень праці для нього. А ми за то заплатили десь по 30 грн. Антураж ресторану — від Столовки вже відійшов, але до найгіршого кафе у центрі Києва ще не добрався, але ми були щасливі, ситі, та трохи під градусом. Після цього завалили на екскурсію до гастроному — початок 70-х у Києві — продуктів малувато і щоб якось заповнити вітрини, їх прикрашають пірамідами однотипних дешевих консервів та пива Балтика (іншого не бачили, а про Чернігівське вони чули, але до Білорусі воно не завозиться). Ціни. Пиво — 5 грн./0,5 л, варена ковбаса — 15 грн./кг, батон — 1,5 грн. Молочних продуктів о 19.00 вже не було, цін не знаю. Оскільки саме місто не вражало нічим — ні архітектурою (типова соцарх + 10 будинків 19 сторіччя + дерев’яний напівзгнилий приватний сектор навіть у центрі), ні крамницями та їх вітринами. Тому, рекомендую, хто хоче побачити, що таке соціалізм і як ми жили в Києві у 70-х роках, не полінуйтесь — поїдьте за 250 км від Києва. Міліції — таке враження — більше ніж пересічного білоруса (до речі, дуже чемні та приємні люди, які розуміють в якому лайні вони живуть, але гавкати страшно та боязно, як там буде без бацька). Але ми вже на теє звикли та не звертали уваги.

Наступного дня ми ще 1,5 години на зворотному шляху мали задоволення поспілкуватися з митниками Білорусі, після чого постійно сигналячи від радості виду рідної землі ми в’їхали на нашу Землю.

Що таке ЄЕП і майбутнє з ними ми бачили на власні очі. Боже, боронь Україну!

Радо відповім на питання та при надрукуванні плівок обов’язково їх покажу.

P.S. Кілька штрихів, якщо я вам не набрид. Пластикові дудки, котрі у нас на футболі мають вартість 3-5 грн. у Гомельському палаці спорту коштують 17 грн., ніхто не розуміє української мови ніц. Рози Арсеналу та ЗбУ виглядали в порівнянні з розами ХК Гомель як Джоконда проти лубкової Русалки. По своєму простому дорожньому вбранню ми настільки відрізнялися від турецько(у найліпшому випадку) — білоруського шедевру легкої промисловості, як іноземці на вулицях Києва у 70-90 роках. Машини всі мають вже другу десятку розміняну по віку. Вітрин нема, якщо є — то убогість, на вулицях темно, на все місто до десятка бігбордів, бо чого там рекламувати, у населення на їжу грошей не вистачає. Але люди щасливі, бо вважають себе багатими зі своїми 80 доларами, та дуже обережними. Бояться всіх — був би у бацьки Гулаг — він би не пустував.

 

Новини сайту | Білорусь - Україна | Форум