26 листопада 1999 року, № 256-257

Микула Селянинович

Миколу Олексійовича Лукаша я називав тільки так: Микула Селянинович. Він був першою людиною, яка мені, сякому і такому неофітові, пояснила історичне походження українських народних богатирів у російських думах та легендах. А там, як відомо, наш Микула завжди виступає не "Крестяниновичем", а Селяниновичем - під українським законним ім'ям. Кажучи мовою сучасного базару, наш народний богатир приватизований чи просто вкрадений сусідньою державою. Лукаш м'яко говорив: позичений. Він мене теж називав Микулою. Це тому, що я (за веселим Лукашевим словом) "із усіх слов'янських мов устиг засвоїти лише чернігівський діалект нашої рідної мови". У моєму селі й донині кажуть: "Кут розбив макутру" замість "Кіт розбив макітру". А в сусідній Красилівці уже не "у", а тільки "и": "Кит розбив макитру". Ці геніальні українські діалекти Микола Лукаш не тільки знав, а й свідомо прищеплював до своїх перекладацьких творів. Так у перекладах із Гарсіа Лорки він чудово скористався жвавою говіркою Карпат. Я і досі пам'ятаю з його вуст оцю веселу коломийку:

Одного разу, до пізнього вечора засидівшись у поетичному товаристві, я проґавив останні тролейбуси й автобуси до Жулян, де тоді жив. Що ж було мені робити в цей холодний пізній вечір? Та ось раптом на безлюдному Хрещатику уздрів знайому постать у білій безрукавці та в білих парусинових штанях. Та це ж Лукаш! Бо хто ж іще так зневажає холод? Він не йшов, а швидко плив, бо розмахував руками, наче веслами. Я голосно крикнув: "Хенде хох!" Він весело обняв мене і одразу здогадався, чом я тут блукаю. Ніч у Лукаша - це приємна згадка на все життя. Вже сорок років пам'ятаю ту малесеньку кімнату у загальній комуналці, що ущерть була набита словниками та розумними книжками. "Хто з вами тут живе?" - поцікавився я у господаря цього своєрідного книгосховища. "Тільки класики, - усміхаючись мовив Лукаш. - А ген там, у кінці коридору живе двоє наших спілчан - твоя однокурсниця, юна Тамара Коломієць та ще старий Капніст [Ісак Кіпніс ?]..." І він тут же "змайстрував" зі словників для мене "королівське лужко". А під голову він поклав мені свого неповторного "Фауста". Рано вранці, п'ючи свіже прохолодне пиво, я жартома сказав Миколі Олексійовичу, що всі слова з того "лужка" перейшли за ніч у буйну мою голову. І тут же процитував одну строфу Генріха Гайне в оригіналі. Лукаш був приголомшений. Тоді я ще додав єдину фразу відому мені французькою мовою, котру я ледве вимовив. Наш славетний перекладач замахав руками й так сердечно засміявся, що окуляри застрибали на переніссі. Та я також був неймовірно подивований, коли іще раз роздивився цю багатющу книжкову скарбницю усіх мені незнаних мов: там з тоненької шворки при вікні сиротою звисала лише одна його святкова біла теніска. Через кілька років його виключать зі Спілки письменників - і він зробиться ще біднішим...

Інша згадка зовсім невесела, більше - пекуча і сумна. Якось у Будинку творчості "Ірпінь" в товаристві Лукаша ми прийшли дивитися новий московський кінофільм. Як називалась та агітка - я давно забув. Але добре пам'ятаю, що там був традиційний негативний образ поліцая-зрадника, що носив українське прізвище. Мовляв, дивіться: ось які непевні та продажні ці хохли! Усі "писателі" дивилися на себе мовчки, тупо та уважно. І тоді Микола Олексійович Лукаш рвучко підвівся зі свого місця і голосно крикнув: "Це ганьба!" Потому він грюкнув дверима і стрімко вискочив на вулицю. Я теж покинув кінозалу, але двері за собою зачинив тихенько. Щоб хоч трохи заспокоїти його, я сказав, що того поліцая, який вельми схожий на N.N. (я назвав прізвище одного нікчемного літературного козачка), у кінці кінофільму обов'язково для розв'язки вислідить та вб'є всюдисуще КГБ. Микола Селянинович знову радо усміхнувся і потис мою дружню руку.