Високий Замок ::: Вогняне перо із крила Стратима-Лебедя

Життя його було коротким і променистим. З огляду на вічність - як блискавка. 26-річний білоруський письменник відходив в інший світ у травні 1917 року, коли в Ялті осипалися магнолії.

Стратим-Лебідь, доля якого подібна до долі легендарного Ікара і самого Богдановича, - це поетична метафора білоруського фольклору.

Максим Богданович за своє коротке життя встиг сказати так багато, що заповнив собою увесь подальший простір - аж до наших днів. «Засушив я на папері барви, що колись яріли...». Ці барви і звуки - в акварельній чистоті поетичного слова (збірка «Вінок»), у просякнутих національним духом історико-етнографічних розвідках, у літературознавчих публікаціях, сатиричних і гумористичних мініатюрах.

Глибшому пізнанню його творчості слугуватиме видання творів письменника «Максим Богданович. Стратим-Лебідь», яке вийшло друком у львівському державному видавництві «Світ», започаткувавши нову серію з промовистою назвою «До джерел». Небайдужим пером, з любов’ю до постаті і творчості «білоруського Ікара» написав переднє слово лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка письменник Роман Лубківський. Він же переклав чимало творів, здійснив упорядкування і наукове редагування поетичної, історико-літературознавчої та епістолярної спадщини письменника.

Зустрівшись з Романом Мар’яновичем, я поцікавився:

- Мені цікаво збагнути, на якому історичному тлі починав творити Максим Богданович? Чи був національний дух білорусів у такий же жорстокий спосіб притлумлений російським царизмом, як і дух українців?

- Перед тим як доторкнутися цього питання, зазначу, що Максим у дитячі роки виїхав з батьком на постійне проживання до Росії. Гідним подиву є те, що юнак у російськомовному оточенні так чудово опанував білоруську мову, літературу і культуру свого народу. Досконало знав письменник і українську мову. А що стосується національного духу білоруського народу, скажімо, у першій половині XIX століття, то він теж був притлумлений російським шовінізмом. Як казав один із білоруських дослідників, «білоруська література нагадувала могили без пам’ятників і пам’ятники без могил...». Химерний сон білоруського духовного життя тривав до другої половини XIX століття. Будителями національного духу стали Якуб Колас, Янка Купала, Максим Богданович, Цьотка Алоїза Пашкевич, згодом Алесь Гарун, Володимир Короткевич...

- Чи був Максим Богданович таким же непокаянним борцем із великодержавним шовінізмом, як і Тарас Шевченко?

- Ні, він не закликав «громадою обух сталить і добре вигострить сокиру». Це була людина іншої вдачі. Протест проти духовного закріпачення виявлявся насамперед силою його власного національного духу і його багатогранною творчістю, що мала на меті пробудити приспані гени національного самоусвідомлення білоруського народу. Хоча у деяких публікаціях Богданович фактично викриває російський царський режим, який заборонив відзначати день пам’яті Шевченка у 1914 році. До речі, стаття «Краса і сила», присвячена творчості Кобзаря, посідає особливе місце в «Україніці» Максима Богдановича. За рівнем осмислення поетичного доробку Шевченка, проникнення в його творчу лабораторію це дослідження стає врівень із розумінням шевченківської поезії Іваном Франком. Максим Богданович присвятив статті творчості Івана Франка, Володимира Винниченка, Грицька Чупринки, Володимира Самійленка, знаних письменників інших народів світу.

- Напевно, не сьогодні в українців прокинувся інтерес до творчості Максима Богдановича?

- Першим в Україні згадав про Богдановича у 1908 р. львівський славіст професор Іларіон Свєнціцький, згодом історик Іван Крип’якевич. Вже у 1909 році у львівській газеті «Рада» з’явилися твори білоруського поета. Досі не втратив мистецької вартості переклад поетичної збірки «Вінок», який на початку двадцятих років, на зорі нового українського відродження, здійснив Михайло Драй-Хмара, репресований пізніше сталінськими опричниками. Сталося так, що поетичну спадщину Богдановича найбільше пошанувала Галичина. У різний час його твори перекладали Іван Денисюк, Володимир Лучук, Іван Гнатюк, Оксана Сенатович, подружжя Калинців...

- Ви, напевно, погодитесь з тим, що це видання не для масового читача. Зараз багато говорять про тотальну комерціалізацію видавничої справи... І, тим не менше, таке добротне видання побачило світ...

- Річ у тім, що книга вийшла в рамках державної програми суспільно необхідних видань. Значну роль відіграла і державницька позиція, громадянська зацікавленість директора видавництва Володимира Мельника. Хотів би висловити вдячність білорусу за походженням, Герою України, “Галицькому лицареві” 2002 року, доктору медичних наук Володимиру Козявкіну із Трускавця, який надав фінансову підтримку зібранню творів класика білоруської літератури.

У третій декаді лютого відбудеться презентація цього видання у літературно-меморіальному музеї Богдановича у Мінську. Серед членів делегації українських письменників буде і Дмитро Павличко, який, до речі, виконав моє прохання і заново переклав чарівні сонети Богдановича. Словом, завдяки любові до білоруського генія з новою силою забуяли «засушені фарби, які колись яріли...».

        Максим Богданович

«Стратим-Лебідь»

Озеро

Тут ріс густий, суворий бір,
Водяникові тішив зір.
Зрубали бір, і він загинув,
І, вже небачений з тих пір,
Нам дзеркальце своє покинув.

Неначе в інший світ вікно,
Застигло, крижане, воно,
Життя у плесі відбиває,
І все, що згинуло давно,
У темній глибині ховає.

Буря

Незграбна тінь важезної тварини
Широким небом в даль понуро пропливає.
Затихло. Ось, розтявши обрій, розсіває
Вогненне лезо радісні іскрини.
Ударив меч - і гуркіт покотився,
Мигоче грізний меч, удари не втихають,
Додолу крові зимної цівки стікають,
А люди кажуть, що то дощ пролився.

* * *

У небі - де хмара гримуча -
прозору легесеньку хмару
Прудко несло, і обидві чомусь
червоніли од жару.
Злитись жадали вони,
щоб могутня зробилася хмара.
Але їх вітер розвів -
ні одне, ані пара.

Дрібним дощем над землею
одна розливалась,
Грому відлунням до першої
друга озвалась.
Так поодинці пропали;
ніхто й не спита їх: де ви є?
Тільки лиш чули, як вітер
над смертю їх радісно виє.

* * *

Теплий вечір, тихий вечір, cвіжий стіг,
Положили мене спати на землі.
Не здіймається вже пил стовпами вздовж доріг
В небі глянув блідий місяць-одноріг,
В небі зір, як того цвіту на гіллі.

Зачарований, заснув я в тишині
І забув я, де рука, де голова;
Бачу, злившись із природою у сні,
Як тремтять од вітру зорі в вишині,
Чую: тихо пророста трава.

Зимова дорога

Буйно коні женуться у полі,
Під дугою дзвіночки гудуть
І співають про долю і волю, -
Спокій в серце навіює путь.

В’ється змієм сріблиста дорога,
Бризки золота в небі блищать,
І печального місяця роги
Крізь морозну імлу мерехтять.

Поле никне у срібнім тумані,
Сніг блищить, як холодная сталь,
І летять мої легкії сани,
Поспішаю я в синюю даль.