НЕСВЯТКОВІ МОНОЛОГИ

 

1. НЕ ПРО МАТІОС

“Тільки не пиши про Марію Матіос, – казала мені редактор “КК+” Юлія Поцілуйко, обумовлюючи з’яву цього матеріалу, – в нас про неї й так багато статей”. Усе, що я міг на це вимовити, знизавши плечима, – лишень соковите харківське “тю”! Бо й справді: якщо мова заходить про теперішню нашу (спеціально беру тут це слово в лапки) “жіночу” прозу, то про кого тоді писати?

Невже про Ірену Карпу? А чого ж: “Фоліо” торік аж дві її книжечки видало – такі, як каже моя менша дочка, “кициві”… А що вже “жіночі”, то не приведи Господи! От тільки, на місці жінок, я би страшенно ображався на спроби називати ОЦЕ жіночою прозою. Бо я розумію, що можна все, навіть писання Карпи літературою вважати – але ж від дечого й на blue water потягнути може. Бо коли, даруйте, взяти жіночий статевий орган, вивернути його назовні, й у того, що в результаті вийде, шукати спільні й відмінні риси з фалосом, – тоді логічно запитати, що це таке: “постмодерна вербальна інсталяція”, елементарна безпробудна порнографія, “жіноча проза” чи, може, “красне письменство”? Звичайно, жодної з Карпиних книжок я до кінця прочитати не міг, навіть до середини не дотягнув (blue water, знаєте, воно і в Африці blue water, а не лише у “Фоліо”). Нехай – я все-таки чоловік, і міг, як кажуть феміністки, чого не “влаканити” (феміністи сказали б: “зафройдячити”). Проте покажіть мені ту жінку, котра би все це осилила без збридження, і воно їй навіть сподобалося б. Героїчна то була би жінка, якби вона існувала в природі…

Чи про Наталку Сняданко, чию повість, що раніше виходила у Львові, перевидало “Фоліо” в цій же серії “Графіті”? А чого ж: у порівнянні з Карпою, це як небо й земля. Її принаймні читати можна. І взагалі: хтозна, може така і є власне жіноча проза. Лише не розумію, як вони з Карпою в одну серію поєднуються. Хіба почерез Жадана, який теж у цій серії вийшов: зі Сняданко він солідаризується певним шармом, із Карпою – суцільною зіпсутістю…

Чи про Ясю Івченко, еротичний роман якої видала “Піраміда”? Такий собі усуціль авантюрний текст, через який можна остаточно зненавидіти жінок. Але принаймні не безпробудна порнографія…

Чи про Євгенію Кононенко, новий роман якої “Повії теж виходять заміж” нещодавно видала львівська “Кальварія”? Знаєте, я свого часу дуже любив малу прозу цієї авторки. То була література, а от її романи – попса. Хороша, якісна, але – попса, і писання цієї попси мені видається нічим іншим як лиш марнуванням таланту авторки.

Чи про Яну Дубинянську? Авжеж: у “Факті” в серії “Exceptis excipiendis” нова її книжка вийшла. “Козли” називається. Я її не читав. Яна, знаєте, така тендітна, красива жінка – не хочу собі про неї враження псувати. Бо “козлів” мені й без того вистачає – досить лише телевізор увімкнути. Я розумію, що книжка, швидше за все, не “про те” – але все одно… Вважайте це хоч дивацтвом, хоч алерґією, а хоч самі знаєте чим – просто не люблю кон’юнктури, нехай тільки в назвах. “Повій заміж”, до речі, це теж стосується.

Чи, може, про Світлану Пиркало писати? Аякже: у тій же серії “Exceptis excipiendis” вийшов її новий роман. Але ще перед тим головний редактор “Факту”, глибоко шанований мною (справді!) Леонід Фінкельштейн встиг повідати світу про те, що от, мовляв, Андрусяк вважає – не прочитавши цього роману, – що Пиркало знижує рівень серії. Ну, після того, як книжка вийшла, я її й прочитав (бо куди вже тут було діватися) – і що змінилось?! Та нічого…

Звичайно, Пиркало – це ще далеко не найгірше. У неї принаймні живі люди на сторінках книжки функціонують, а не самі лише гормони. Стилю, ясна річ, нема, зате є динаміка письма, є видимість сюжету, є спроба відтворювати мовленнєвий колорит. Причому, дуже вигідно купувати такі книжки: прочитав, закинув на дальню полицю, а через рік-два дістав – і читаєш, як свіженьку. Бо від першого разу, хоч убий, все одно нічогісінько не пригадуєш. І справа тут зовсім не в Світлані Пиркало, жодних упереджень до неї я не маю. Справа в тому, що текст – та сама звичайна попса, а хотілося ж, усе-таки, літератури.

Хотіти, як то кажуть, не шкодить…

 

2. “БІОҐУМУС”

Мені кажуть, що книжки на кшталт Пиркало чи Кононенко – це звичайнісінький “літературний біоґумус”. Себто, головна їхня “історична місія” – привчити читача до українського тексту, навернути його на читання українською. Удобрити ґрунт, аби відтак на ньому змогли прийматися й урожаїтися більш шляхетні “літгосподарські культури”. Що ж, такій благородній (без жартів) меті я жодним чином не хотів би перешкоджати.

Мета правильна, а от щодо засобів є сумніви, притому серйозні. Бо ж авдиторія Світлани Пиркало і Марини Соколян (ще одна “фактівська” авторка, настільки ж цікава) – це насамперед студентське, притому гуманітарне середовище, котре українською читає й так, мало того: саме на нього зорієнтовано якраз чимало книжкових проектів останнього часу, а отже, увагою видавців воно не обділене.

Читач Наталки Сняданко і Євгенії Кононенко соціально трішки ширший – тобто, і частина студентства нинішнього, і частина студентства вчорашнього, ба навіть позавчорашнього, але все одно це здебільшого ті ж гуманітарії за фахом чи бодай хоббі.

Авдиторію Карпи я собі уявляю погано – хіба прищаві підлітки, яких іще зациклює на анатомії й фізіології, і їм однаково, Карпа чи порнокартинки, аби лиш “кліщилося”. У Ясі Івченко – трошки ширше, але теж із тої ж “опери”. Проблема в іншому: решту авдиторії подібні тексти здатні не стільки зацікавити українським читанням, як навпаки – надовго від нього відбити охоту.

У Яни Дубинянської (попередні її книжки я все-таки читав, так що не треба ля-ля) потенційне читацьке коло – романтичний зріз “ранньої молодості”; таких іще можна до чогось привчити, чимось зацікавити, так що тут ситуація в сенсі “біоґумусу” виглядає найперспективнішою.

Проте сам підхід – переорієнтувати вже готового російськомовного читача меґаполісів на читання українською – виглядає мені справою хоч і благородною, але сумнівною. Тут відверто замало зусиль кількох дівчат, ба навіть іще кількох хлопців. І взагалі: це мав би бути “другий фронт”, тоді як “фронтом першим” найдоречніше було би сконцентрувати зусилля на донесенні української книжки і, що не менш важливо, інформації про неї туди, де апріорі є український читач, спраглий книжки – до менших міст і містечок, не кажучи вже про селища та села. Однак для цього, крім іншого, треба й значно ширшого “репертуару”, і самою лише попсою не обійтися.

Найдужче мене з усього цього “жіночого дискурсу” дивує така обставина: чому багатьох із цих авторок регулярно намагаються порівнювати з Оксаною Забужко. Та ж її персонажі навіть у ліжку вміють не просто думати, а – мислити, що далеко не одне і те ж, але що й відрізняє літературу, хай навіть зі стійким елементом “про ето”, від попси, незалежно від елементів.

 

3. І ЗНОВУ НЕ ПРО МАТІОС

А літератури в нас якраз і… немає. Не просто “жіночої” – ніякої. Бо це ж, як на мене, страшенна ганьба українського книговидання, що за минулий рік (хай навіть далеко не найкращий у сенсі “законодавчих і законовзявчих” можливостей – але ж цілісінький рік!) наші видавці спромоглися запропонувати всього кілька нових прозових книжок, котрі не підпадають під визначення “попса”. Поза конкуренцією – “Солодка Даруся” Марії Матіос, а ще – “Три романи” Богдана Бойчука і чергова антологія Василя Габора “Четверо за столом”.

Ще одна книжка з цього ж ряду, котра чомусь пройшла зовсім не поміченою – збірка повістей та оповідань “Аорта Київська” Галини Паламарчук. Через те, що непомічена, скажу про неї трохи більше. Стилістика її майже ідеально вписується у визначення “химерна проза”. А породжувачем химерій бачиться авторці сучасний меґаполіс, виведений у може не надміру ориґінальному, зате безжально точному образі мурашника. Тим не менше, ця проза, попри сподіваня, не справляє гнітючого враження. Дискомфорту – в сенсі самоосмислення й пізнання ролі себе в світі – так, але не відчаю. Власне кажучи, виходу в класичному розумінні авторка не пропонує – та й було би як мінімум наївно від неї цього вимагати. Вона пропонує ілюзію виходу, симулякр виходу – постмодернізм. У сенсі методики. Себто, "повнокольоровий" набір "примочок" із колажу, зміщення пластів, гри, травестії, іронії, самоіронії тощо. Набір "ілюзії порятунку", котрий не є власне ліками, а лише короткочасним знеболюючим. От лише суттєва різниця прози Галини Паламарчук від звичного вже для "натренованого" ока зацікавленого читача потоку сучасної постмодерної прози полягає в тому, що авторка цілковито усвідомлює свою залежність від цієї практики й, віддаючи їй данину, жодним чином її не абсолютизує. Попри всі "примочки", в її текстам є здоровий непідробний біль і здорова непідробна печаль.

Серйозна література завжди серйозна. У нас замало серйозної літератури. У нас катастрофічно мало видається серйозної літератури! Аби ще на неї хоч трішки звертали увагу…

 

4. ПРИКІНЦЕВЕ

Із-поміж книжок, які з’явилися на прилавках книгарень уже на початку цього року, є вже принаймні два цікавих у нашому контексті видання. Це перша збірку прози Тані Малярчук, видана івано-франківською “Лілеєю-НВ”, і так само перша повість Дзвінки Матіяш, що побачила світ у київському “Факті”. У Тані є більш-менш рельєфне письмо, є непогана спостережливість, ба навіть певні посягання на “густину” тексту. Але Дзвінка таки цікавіша – “густіша”, інтелектуальніша, влучніша, пережита. Зате в обидвох немає сюжету – у Дзвінки взагалі рефлексивне письмо, а в Тані нема сюжету як явища. Якщо воно тільки через відсутність досвіду, ще нічого – то діло наживне. Аби не гірше…

Узагалі ж, підстав серйозно говорити про якусь спеціальну “жіночу” прозу я, чесно кажучи, не бачу. У рамцях попси така ґрадація, може, й мала би сенс, якби текстове поле було як мінімум на три порядки ширшим, а в рамцях літератури її, здається, просто не існує – там мусять цінитися інші речі.

Що ж до жінок, то ви, певно, також помітили, що найважче їм вдається добре виглядати якраз наприкінці зими – наприпочатку весни. Брак вітамінів і сонця за зиму, гора одежі, котру носити на собі вже зажарко, а зняти – захолодно… Нам, чоловікам, це так само дуже добре знайоме, хоча “вигляданню” ми зазвичай не надаємо аж такого значення. А для жінок такі речі важливі, – відтак це, по-моєму, може слугувати єдиним виправданням існування саме в цей період спеціального “статевого” свята. Аби вони не сумнівалися в тому, що ми їх любимо… А література цього зовсім не стосується.

Іван Андрусяк