«Дитино моя, я завжди тебе любитиму...»

Марно говорити, чия в неї манера письма. Марно дошукуватися, чи в українській літературі віднедавна маємо добрий жіночий текст рівня Мориса Бланшо чи Тараса Прохаська (хоча на те й на інше є підстави), бо це просто нічого не дасть. Звертання до авторитетів та намагання встановити якісь містки поміж текстами, стилями оповіді, здатностями бачити світ дуже особливо: ніби й не вдивляючись у нього, а проте проглядаючи в ньому щось дуже суттєве — з одного боку, може виявитися продуктивним для літературознавчого аналізу «Реквієму для листопаду», першого роману Дзвінки Матіяш, а з другого — тільки розгорнути ряд означників, штовхнути читача від одного до іншого й нічим не увінчатися... Бо для розуміння, для відчуття цього тексту будь-яка інтертекстуальна сітка цілком неважлива. Досить тільки його самого — виваженого, хоча попервах може здатися, що в дечому й наївного письма, цілком індивідуального стилю, яким авторка хоч і не прагне подобатися, — принаймні не ставить собі цього за мету — але, однак, подобається граничною щирістю, довірянням іншим цілком приватних речей та своєю відкритістю.

Це цілком дорослий дебют, про який згодом не треба буде шкодувати. «Реквієм для листопаду» добре читатиметься і сьогодні, й завтра; він цінний тривкістю того, про що пишеться. До Дзвінчиного тексту можна повертатися тоді, коли потребуєш спинитися й дозволити собі думати про речі, про які всі ми часом мислимо, але вони майже ніколи не вербалізуються. Їх залишаємо глибоко в собі, ховаємо, врешті, від себе й від світу, бо не вміємо оповідати свої найбільші приватності, не знаємо, як виговорювати — й вагаємось: а чи взагалі треба? — те, що може бути вартісним, здавалося б, тільки для нас і більше ні для кого. А насправді — все це речі, про які знаємо замало, перед якими маліємо, до яких маємо дорости, аби пізнати слова, якими про них можна бодай щось сказати... Смерть, святість, любов, страждання; час на дитинство, на зрілість, на радість, на смуток — як про них говорити?..

Писати будь-який реквієм — це процес водночас і сміливий, і доволі болісний: надто багато мусиш себе віддати, надто багато порушити в собі спогадів, без яких просто нічого не напишеться. Але якщо вже на це зважуєшся, то сам твір — і Дзвінчин роман це засвідчує — стає дуже інтимною і тривкою розмовою з тими, кого вже немає поруч. Це аж ніяк не монологічна репліка, звернена й обернена в німоту, бо нікому на неї відповісти, а розповідь, яка була б неможлива, аби авторка не відчувала присутності того, для кого говориться. Такі тексти неможливі без любові: вони нею творяться і з неї виростають, а відтак література, яку вони породжують, — дуже особлива.

Світ авторки водночас і доволі герметичний у своїй приватності (врешті, як будь-чий приватний простір), і дуже відкритий у її проговорюванні. Авторка виповідає історії своїх втрат і любовей — цих незмінних двох полюсів, поміж якими людині випало жити. Вся штука в тому, щоби не сприйняти коливання між ними, цю синусоїду тривалістю в кілька десятків років, а у випадку літератури — в кілька десятків чи сотень сторінок — як трагічну даність. Дзвінка демонструє вміння прийняти їх — низку радостей і тривог, народжень і смертей — і не зжитися з ними як із тягарем, а пережити й перетворити банальне, щоденне, буденне в щодень нове. Вона просто спиняє погляд на тому, на що ми звикли дивитися і не бачити. Вона говорить про речі довкола як про феномени, варті не просто уваги, а пильного приглядання, запам’ятовування, вбирання в себе, бо хто знає, чи вдруге доведеться бачити їх ось такими, як тепер, коли спиняємо на них погляд? «Пам’ятати, що відчуває нога, коли ступає на бруківку. Як мружаться очі від яскравого сонця. Як осідає на щоках дорожній пил». Вона потребує дивитися на світ і бачити в усьому — навіть за постійним поспіхом і гамором, на які людина так необачно згодилась, — віддзеркалення Божого промислу, завдяки котрому речі та люди переміняються, стають світлішими. Чи не через такі тексти ми вчимося бачити Іншого ліпшим, ніж він нам раніше видавався, більше його цінувати, краще його розуміти?

Писати так, як Матіяш, — значить віддавати читачеві щось дуже особистісне, ділитися своїм найприватнішим досвідом, хай навіть це часто буде лишень (та хіба ж лишень?) досвід переживання світу в собі, досвід думок, вимовити які — отже, ствердити якнайбільшу довіру не просто до конкретного адресата, а до світу загалом. До порядку, запровадженого в ньому від початків Богом, довіритися кожній конкретній людині, бо ж її світ та історії — як і всякого Божого творіння — не менш унікальні за Дзвінчині.

Не можемо собі дозволити (та й на це немає охоти) читати казна-які книжки: воліємо обирати добрі тексти, читання яких стане корисним для нас досвідом. «Реквієм для листопаду» напевно є романом, на який не буде шкода часу; єдина прикрість — не кожному вдасться в нього вчитатися. До нього — як і до Прохаськових текстів чи до творів Бланшо, про котрих тут уже згадувано, треба дорости, дозріти; треба, врешті, потребувати цієї серйозної та водночас світлої прози... До речі, насправді це текст, який хочеться не просто читати, — підозрюю, що багатьом хотілося би його написати, але на найочевидніше, здавалося б, завжди бракувало слів, або часу, або вміння, щоби зафіксувати думки на папері. Врешті, кожному є що додати до цієї історії, бо в кожного свої реквієми...

Усі вони звучать, усі тривають — ці мелодії складно урвати. Їх не спиняє смерть — навпаки, тоді вони стають саме тією мовою, яка її долає, і ми вчимося не просто говорити, але й чути тих, кого й далі любимо. Жити, помічаючи в кожному дні бодай маленьке чудо, сприймати світ відкрито, як у дитинстві, а водночас бути готовим «зненацька позбутись того, чого найбільше прагнеш, і потім весь час прагнути того, чого тебе позбавлено. Це дуже боляче, але інакше все одно не буде».

Дзвінка багато про це думає і багато пише. Випробовує на міцність найперше свою любов, а вже тоді — усміхнено й просто — згоджується, що, крім того, це ще й література. До того ж, це ще й музика: «Реквієм для листопаду» треба читати дуже уважно — тоді за словами вдасться її почути. Бо ж саме музикою — до того ж дуже ніжною — відповідає ще один жіночий голос, якому, власне, й присвячено книжку.

Дзвінка Матіяш, Реквієм для листопаду.
Київ: Факт, 2005.