В ОДНІЙ із самвидавських  статей 60-х років минулого сторіччя юний тоді

літературний критик Іван Дзюба резюмував, що цінність речей, у широкій

інтерпретації цього поняття, пізнається під кутом зору їх утрати. Може бути

втрата батьківщини, близької людини, совісті, втрата компартійними бонзами

привілейованого становища в суспільстві...

Книга молодої київської авторки Дзвінки Матіяш "Реквієм для листопаду"

присвячена пам'яті її мами. Трагедія втрати сконденсована в образі ліричної

героїні на ім'я Дарина. Вона б'ється мов риба об лід у невимовній тузі, через

неї авторка реалізує філософське осмислення сенсу людського буття. Із

підтексту цієї неординарної книги випливає, що у граничній ситуації смерть

ближнього впливає на нашу свідомість дужче, аніж наше ефемерне і невідомо

якою Силою запрограмоване життя.

Не збираюся дошукуватися у "Реквіємі" якихось ремінісценцій у світовій

класиці, одначе твір, як на мене, витриманий у тій тональності, що й "Цвіт

яблуні" та геніальне "Intermezzo" Михайла Коцюбинського. Бо всі ми ходимо під

одним Богом і всіх нас об'єднує вселенська тривога. Творові авторки

притаманний власний почерк, оригінальний інструментарій. І якщо вже дивитися

на літературу з позицій сьогодення, то досліджувати художню школу Дзвінки

Матіяш слід у контексті літературного "смолоскипівського" покоління або

корпусу модерних белетристів, котрі заодно зі "смолоскипівцями", бубабістами

і т.д., і т.п. є за об'єкт потрактування авангардистським часописом

"Критика". У ньому й працює наша авторка. ЇЇ книга є новим словом в

українській літературі, і я хоч сьогодні б дав Дзвінці, вона ж і Богдана,

рекомендацію на вступ до Національної спілки письменників України.

Безповоротно канули в Лету премійовані творці помпезних романів про

сталінських чінгізханівців та липових переможців соцзмагань. Густий морок

покрив імена оспівувачів гіпотетичної Боярської вузькоколійки та

зеківсько-комсомольського БАМу. Літературним холуйством ці придворні співці

торували собі шлях до премії імені українофоба Нікалая Астровскава, а від неї

- до святих шевченківських відзнак, аби захопити місце біля корита. І все ж

до літератури, немовби тайфун або махновська кіннота (ну й порівняння ж!),

увірвалася молода генерація з естетикою бубабістів, Соломії Павличко, Оксани

Забужко... На тлі цих двох останніх Дзвінка Матіяш виглядає смиренною

черницею, бо з материнським молоком усотала непідробну шляхетність,

християнську мораль. Її книгу, як зазначає популярний часопис "Кур'єр

Кривбасу" у квітневому числі за нинішній рік, "зовсім необов'язково читати

спочатку. Це розлога медитація, в якій переплітається кілька історій. Одна з

них - історія Дарини, її болю, пам'яті, спроби відшукати своє місце у світі.

Бодай фрагментарно торкнімося поетики "Реквієму".

Після материної смерті Дарина живе в якомусь ірреальному світі. Відколи "зі

спорожнілого будинку роз'їхалися родичі й друзі, котрі відбули тут той час,

який мали відбути, - могла днями сидіти нерухомо, дивлячись у вікно або не

дивлячись нікуди. Забуваючи про час. Забуваючи про те, що навколо. Утративши

бажання розмовляти й думати. Утративши бажання взагалі бути. Їй здавалося,

наче всі люди позникали, все позникало, і тепер вона сама серед важкої

порожності". Навіть речі, що оточували матір - ваза із засохлими квітами,

різьблена скринька, камінчик із сіро-блакитними прожилками тощо - "ображено

мовчали й відверталися від Дарини". Настала атмосфера повного відчуження

навколишнього світу від героїні і навпаки. Натрапляємо й на елементи містики.

Це коли героїня "струшує попіл на підвіконня, але він не залишає слідів". Ця

фраза підкреслює відхід матері у потусторонній світ назавжди. З такою

експресією міг писати лише Василь Стефаник. Хоч, на мій погляд,

імпресіоністський феномен у книзі все-таки превалює. І ось чому. Глибоким

щемом наповнені Даринині роздуми про те, що таке людина, де кінчається

матерія і починається дух, а чи все то лише ієрогліфи ієрогліфів, як вважали

середньовічні філософи. Рефлексії зливаються в суцільний потік, потік

підсвідомого, нагадують нам сюрреалістичну картину Сальвадора Далі "Час, що

розпливається". Дарину мучать історії про жінок-блудниць, що стали святими.

Вона подумки запитує себе, як може співіснувати гріховність і святість

жіночого тіла - одне слово, все зводиться до замкнутого екзистенціалістського

кола, з якого героїня прагне чи, швидше, мала б прагнути знайти вихід. У так

званих класиків марксизму-ленінізму на всі подібні питання була заготовлена

одна стандартна відповідь: людина походить від мавпи. У перекладі на

зрозумілу мову це означало: "Танцюй, враже, як пан каже".

Книга насичена і безліччю інших сакраментальних моментів, в тому числі й

сексуального чи, як модно нині висловлюватися, еротичного плану - своєрідна

втеча героїні від себе. Це і деталізація поведінки подруж на нічному ложе, і

непрогнозованість чоловічої реакції на відрізані жіночі перса, і коментування

передменструального синдрому та інші пікантні фактори, саму згадку про які в

комуністичні пуританські часи кваліфікували б як натуралізм і потягли б на

партбюро.

У Дарининій уяві світ - це гігантський мурашник, а вороняча зграя - аналог

людській сім'ї. Скажете, біологізація суспільства? А чом би й ні.

Будильник, що дзеленчить безугаву через певні проміжки часу і "Дарина нічого

не може з ним зробити", є символом фатуму, асоціюється у читачевій свідомості

зі стуком невидимої сокири у параджанівському кінофільмі "Тіні забутих

предків", де, до речі, після Маріччиної смерті Іван поводить себе майже так,

як і Дарина у "Реквіємі".

Я взяв би на душу великий гріх, якби приховав, що авторчина мати, дівоче

прізвище Глущук Марія Петрівна (07.04.1944-28.ХІ.2002), була моєю дружиною.

На весілля до нас 15 січня 1967 року на Вінниччину приїздив увесь цвіт

української творчої інтелігенції, наші соратники по боротьбі за національну

ідею: онука великого Каменяра Зіновія Франко, історик Олена Апанович,

художниця Людмила Семикіна, автор широковідомого самвидавського твору "Іван

Котляревський сміється" Євген Сверстюк, молоді натоді поети Валерій Ілля,

Григорій Тименко, Андрій Кабалюк та ін. То було глухе село Привітне (до

перейменування Хринівка) Муровано-Куриловецького району, де після закінчення

Київського педінституту ім. Горького, тепер університет ім. Драгоманова,

вчителювала моя наречена.

Маруся, так її називали батьки, народилася у мальовничому селі Плисків

Погребищенського району. Колись це був районний центр, як і мій триклятий

Остер. Коли до її батьківської хати на Різдво приходили родичі, вони ніколи

не переступали порогу, не заколядувавши. Цю любов до колядок та щедрівок і

взагалі до обрядової поезії українського народу Маруся пронесла через усе

своє життя, зазнавши неймовірного пресингу в часи маланчуківського свавілля,

не кажучи вже про "опіку" так званих "компетентних органів" за поширення

самвидавської поезії Василя Симоненка, Василя Стуса і того-таки Холодного.

Марія Петрівна була безмежно закохана в її професію вчителя української мови

та літератури, і її ще довго пам'ятатимуть вихованці з Привітного на Поділлі,

сіл Заворичі та Самгородок на Київщині, а також Дарниці, звідки й пішла у

вічність ця чудової душевної краси людина, ініціаторка відкриття

греко-католицької церкви на столичному Подолі.

Коли 1967 р. за публікацію віршів у пряшівському часописі "Дукля" мене хотіли

звільнити з посади вчителя в Самогородоцькій середній школі на Сквирщині

після того, як доніс на мене заврайвно Бровко, Марія на педраді піднялася й

рішуче заявила:

- У такому разі звільняйте й мене, - і держиморди відступили.

21 травня 1968 року, щоби перешкодити моєму захисту дипломної в Одеському

університеті і щоб я бува не поїхав у столицю до пам'ятника Кобзарю, за

сценарієм КГБ мене, як людину невійськовозобов'язану, зненацька планували

забрати на збірний пункт військкомату аж у Білу Церкву, яка до Сквири не мала

жодного відношення. Сільрада мене попередила:

- Завтра за вами приїде машина, нікуди не відлучайся.

Щоб уникнути провокацій, ми з дружиною ночували в лісосмузі під Козятином, а

звідти вранці попрямували на Київ до пам'ятника Шевченкові. До Одеси як

добирався, то в купе з мене не зводило очей двоє шпиків.

Під час хвилі арештів 1972 року, яка не обминула й мене, на допиті в

київському обласному КДБ за два дні до її дня народження Маруся не сказала

проти мене жодного компрометуючого слова, хоч як не тяг її за язик слідчий,

капітан Берестовський - перший слідчий В'ячеслава Чорновола і Василя

Овсієнка. Фрагменти Маріїного допиту опубліковані 20 жовтня 1994 року

"Молоддю України" у матеріалі "Дело N 58095 фп". "Вечірній Київ" про цю мужню

жінку розповідав у номері за 6 квітня 1994 року. А як виповнилося Марії

Петрівні 50, то на моє прохання Чернівецьке телебачення після вступного слова

Назарія Яремчука привітало її піснею "Ave Maria".

Познайомилися ми з нею 28 травня 1966 р. біля пам'ятника І. Франкові у Києві,

де я, всупереч міліцейській забороні, читав свої "антирадянські" вірші

"Монолог Івана Франка" та "Собаки" і через годину був заарештований. Марія

тоді добувала останні дні в студентському гуртожиткові перед призначенням на

Поділля.

Не все в нашому подружньому житті, на жаль, склалося так, як того б хотілося

- Бог тому суддя. У першій після двадцятирічного мовчання збірці "Дорога до

матері" я присвятив цій золотій людині 6 поезій.

Царство небесне її душі. А пані Богдані низький уклін за те, що подарувала

літературі Незалежної України твір-відкриття, виконала дочірний обов'язок

перед матір'ю.

Микола ХОЛОДНИЙ,

учасник Помаранчевої революції,

м. Остер, за 3 дні до виклику 

у козелецьку районну прокуратуру.

"Молодь України", 7 липня 2005