Михайлина Коцюбинська

 

ІЗ КНИГИ СПОМИНІВ

Схились до мушлі спогадів – і слухай…

Василь Стус

 

Моє дитинство і рання юність минали в атмосфері специфічній – в атмосфері літературно-меморіальних музеїв Михайла Коцюбинського – перші три роки життя у Вінниці, далі – в Чернігові.

Коли заходжу до невеличкого подвір’я Вінницького музею – все якесь несучасне, з позаминулого століття, мовби незахищене від наступу великого міста, що кільцем оточило його (а якщо й захищене, то щитом культури і пам’яті людської…), – мене завжди огортає тепла хвиля. Адже це та точка на земній кулі, яка є моєю малою вітчизною – саме тут я вперше побачила світ. Надто недовго прожила я на цьому подвір’ї, щоб пам’ятати щось чітко й свідомо. Хіба що в підсвідомості живуть якісь неокреслені розмиті образи – стара комора, лавочка під липами, груші-глеки, пісня “Ой, ти дубе, дубе”, якої співала мені няня Ганя… Все тоді було велике й загадкове.

Так, я народилася тут, у цьому будиночку і навіть, як казали мені, в тій самій кімнатці, що й Коцюбинський. І назвали мене на честь його. Павло Тичина привітав моїх батьків з народженням дитини телеграмою “Михайлина своє знає, кріпне і росте”. І все своє життя я була свідома цієї високої честі й відповідальності і намагалася – що б не робила, над чим би не працювала, які б непрості моральні дилеми не поставали переді мною, – імені цього не зганьбити…

Мати моя, Катерина Бедризова, кримська вірменка за походженням, росіянка за мовою і освітою, пов’язавши свою долю з моїм батьком (вони зустрілися на початку 20-х років у Києві, в дитячому будинку на Куренівці, де батько був директором, а мати вихователькою), а отже, з іменем Коцюбинського, почала активно українізуватися. Прилучалася до української культури, створюючи разом з батьком відкритий 1927 року його зусиллями у Вінницькому будинку, де народився і провів юнацькі роки письменник, літературно-меморіальний музей, перший в Україні.

Нещодавно я ознайомилася зі щоденниками матері, які – хоч і не повністю – збереглися. Це свідчення того, з яким чуттям відповідальності і живим інтересом вона, філолог за освітою, випускниця славнозвісних Вищих жіночих Бестужевських курсів у Петербурзі, взялася за зовсім нову для неї справу – побудову експозиції в музеї, щиро намагаючись узгодити її з ідеологічними вимогами дня. Правда, це не вберегло її від звинувачень в українському буржуазному націоналізмі, зокрема 1929 року у зв’язку з процесом СВУ, коли в орбіту звинувачень було втягнуто деяких близьких до Музею людей, зокрема В. Отамановського. До речі, я довідалася про це порівняно недавно, з доповіді співробітниці Вінницького краєзнавчого музею на науковій конференції у Вінницькому музеї 1997 р. з нагоди 70-річчя від дня його створення. Тоді ж я доповнила доповідачку, повідомивши аудиторії, що звинувачена в “українському буржуазному націоналізмі” Катерина Бедризова-Коцюбинська була за національністю вірменка і щойно з азів вивчила українську мову (до речі, в щоденниках матері записів за ці роки немає – складається враження, що сторінки вирвано, і, мабуть, невипадково).

1935 року батьків з якихось достеменно не відомих мені причин (марно дошукуватися якихось раціональних мотивацій у репресивній вакханалії 30-х років), було відлучено від виплеканого ними Вінницького музею і переведено до Чернігова – створювати у занедбаній чернігівській садибі Коцюбинського новий, аналогічний.

Кілька слів про батька – брата Михайла Коцюбинського, на 7 років молодшого від нього.

У моєму родинному архіві є одне зворушливе фото. Я, ще зовсім маленька, стою поруч з батьком – високим вусатим літнім чоловіком. Мені десь рік-півтора, батько – на 62 роки старший. Фото це у нас вдома називали “Михайлина з татом у жоржиновому лісі”. І справді, ми стоїмо серед велетенських, заввишки майже з людину, кущів розкішних жоржин. Недаремно, коли згадую батька, перша, найближча і невіддільна від його образу асоціація – квіти. Сьогодні з висоти життєвого досвіду і відстані років можу твердити: батько мій був геніальний садівничий, його душа була віддана квітам, землі і всьому, що на ній росте.

Нещодавно серед старих паперів натрапила на зворушливий документ – написаний мені на пам’ять власною рукою десь на початку 50-х вірш нашої хатньої робітниці Явдохи Корявець – жінки напівписьменної, але з поетичною душею і великим внутрішнім, народним, інтелектом. Називається він майже по-сковородинському “Утрешня сладка беседа с червонесенькими гвоздичками” і захоплює мелодикою повторів і нерівноскладових, “тичининських”, рим: “це наша природа така, що головка склончива”. Так от є там таке [правопис і лексику оригіналу збережено – М.К.]: “Гвоздички мої милесенькі сестрички, ми щасливо живем, радуємся і красуємся, райськими коврами любуємся. Спасибі Богу за его милость велику, іще і тому Фомі Михайловичу, он нас жалує і любить-кохає і частенько нас посіщає… Бог щастя ему подарив за те, що всю природу земную возлюбив”.

Батько не мав ґрунтовної вищої освіти – закінчив у Москві Народний університет Шанявського. До революції працював акцизним чиновником, досить довго жив у Петербурзі, був членом українського братства, очолював Товариство народної тверезості. Переїхавши на Україну, якийсь час був управителем маєтку князя Сангушка у Славуті.

Людина практична і напрочуд енергійна, з природним розумом, що компенсувало брак систематичної освіти, талановитий господарник, якщо користуватися сучасною лексикою, він кожну справу, за яку брався, доводив до пуття. Як організатора і директора Вінницького музею я знаю його лише опосередковано – з розповідей інших, з фотографій і документів. Сама я майже нічого не пам’ятаю, адже коли батька перевели з Вінниці до Чернігова, мені було всього три роки.

А от створення чернігівського музею пам’ятаю добре. Пригадую, як батько попервах сам майстрував вітрини, як фарбував дах, розплановував і впорядковував територію.

Умів дати собі раду з усім і всіма, “пробити дорогу” до будь-якого недоступного й непоступливого начальства, добути для музею все можливе й неможливе. Сьогодні не раз думаю: от би його енергію, винахідливість і здоровий практицизм нашим сьогоднішнім діячам, які частенько лише нарікають на непереборні труднощі замість знаходити способи долати їх.

Любив товариство і вмів добирати його, бути душею товариства. Винахідливо вивертаючи слова в каламбурах (приміром, коли у Вінниці на якусь конференцію з’їхалося багато делегатів і виявилося, що їх ніде розмістити, він тут же кинув крилату фразу: “приїхали делегати і не знають, де лягати…”), сипав анекдотами і придибенціями (то були переважно різні епізоди з його життя) і при тому сам ніколи не сміявся, навіть не усміхався, тільки якось характерно заламувалася права брова…

Не мислив свого життя поза музеєм. Щиро зацікавленим відвідувачам, людям, які допомагали музеєві, ладен був небо прихилити. Не відділяв “свого” від “музейного” – в устах його недоброзичливців це звучало як звинувачення. Але це було справді так. У перші місяці війни, поставлений перед необхідністю евакуювати музей, він вимагав вагон для експонатів, не погоджуючись ні на які “полегшені” варіанти (типу місця для родини і кількох валіз у поїзді, яким евакуювали держслужбовців). Ходив, просив, вимагав – і добився-таки окремого вагону. Тоді вдалося врятувати практично всі експонати музею.

Помер батько у перші дні травня 1956 року. Помирав від вогнищевої пневмонії довго й тяжко. Ясна річ, тоді всім було не до садка, тож трояндові кущі (батькова гордість – алея розкішних штамбових троянд, виписаних після війни з Кенігсберга), прикопані на зиму, відкопали вже після похорону. Зима була не дуже сувора, троянди витримували, прикопані, значно холодніші, але на цей раз вони виявилися зчорнілими й мертвими. Мовби пішли слідом за господарем…

 

Перші спогади про Чернігівський музей. Приїзди письменників і урядових діячів з Києва, і я, зовсім ще мала, декламую перед ними вірші – в основі мого репертуару “Наша хатка” Коцюбинського і “На майдані” Тичини (пізніше мати згадувала, що я окреслювала контингент цих відвідувачів, як “письменники” і “вожді”…). Численні екскурсії вчителів і учнів, вихованців дитячих будинків, відпочивальників чернігівських будинків відпочинку – старі фотографії зберегли ці обличчя, характерний для епохи одяг, манеру триматися, якісь статичні й уніфіковані, але зворушливі. На веранді, що виходила в садок, збиралися молоді чернігівські письменники, серед них Михайло Хазан і Олекса Десняк, запам’яталося, як зовсім ще юний Абрам Кацнельсон читає своє “Ти лежиш біля ніг моїх, Десно…”

Серед постійних відвідувачів – вірні друзі музею з Ленінграда: сивий гарний рафіновано інтелігентний письменник Володимир Боцяновський, директор музею Пушкіна Матвій Калаушин – енергійний, ввесь якийсь пружний, сповнений творчих планів. Відомий бібліограф Юрій Меженко. Скульптор Ілля Гінцбург, який зустрічався з Коцюбинським на Капрі. Працюючи над погруддям письменника, тим, що стоїть тепер на подвір’ї музею, він не раз бував у музеї, жив у нас по кілька днів. Запам’ятався мені на все життя – малесенький, сухенький, неймовірно жвавий і по-дитинному пустотливий, неповторний оповідач. Збереглося родинне фото разом з ним – він називав це фото “Святе сімейство і один із волхвів”. Маріетта Шагінян, яка, збираючи матеріал для своєї книжки про Шевченка, їздила по Україні і завітала також до Чернігова. Вона погано чула, і мені довелося декламувати їй вірші просто у вухо. Пасмо її волосся страшенно лоскотало мені щоку, але я, усвідомлюючи відповідальність моменту, мужньо витримала це випробування і дочитала вірш до кінця…

У ті часи було заведено, що жодна офіційна особа (аж до найвищого рангу), яка відвідувала Чернігів, не оминала Музею. Розумію, що це, мабуть, осмислювалося в рамках якоїсь ідеологічної повинності (творчість і особу Коцюбинського намагалися максимально наблизити до радянських стереотипів), але загалом то далеко не найгірша практика. Особливо усвідомлюєш це сьогодні, коли навіть найіменитіший земляк письменника – глава нашої держави – під час численних відвідин своєї малої батьківщини ні разу не переступав поріг меморіальної садиби Коцюбинського. Хоча, поза всяким сумнівом, це одне з найважливіших пам’ятних місць Чернігова, його марка на культурній мапі світу.

Постійними відвідувачами музею були актори місцевого музично-драматичного театру ім. Шевченка, особливо в ті дні, коли готувалася вистава “Fata morgana”. То була велика культурна подія для Чернігова. У музеї працювали над сценарієм його автор письменник Яків Мамонтов і режисер-постановник Вадим Меллер. Режисером був Володимир Волгрик, а його дружина світлоока білява красуня Марія Поет виконувала роль Гафійки. Пам’ятаю прем’єру – досі живе в мені та урочиста атмосфера свята, зафіксована нелукавою дитячою свідомістю.

Щасливо й наповнено минали мої дитячі роки – серед цікавих людей, в розкішному садку, де все буяло, квітло й родило, серед книжок, від яких мене неможливо було відірвати. Письменник Боцяновський був вражений, коли я, десь восьмирічна, випадково почувши дискусію дорослих з якогось питання, тут же знайшла в енциклопедії відомості, завдяки яким питання було розв’язано. Кілька разів на тиждень приходила до мене вчителька французької мови, літня інтелігентна Наталя Павлівна Шрамченко, що свого часу навчалася в Лозанні у Швейцарії. У неї був свій метод навчання. Вона не мучила мене граматикою (та я, очевидно, ще тоді й не доросла до граматики), а просто розмовляла зі мною, давала мені вчити напам’ять вірші і дитячі пісеньки (я й досі пам’ятаю дещо з цих пісеньок і уривки з віршів Беранже і Верлена в оригіналі). А головне – дуже багато мені читала (Гюго, Доде, Р.Роллан та ін.) – особливо ми обидві любили дитячі сентиментальні романи мадам де Сегюр з нескінченної “Рожевої бібліотеки”. Читати я навчилася, а от писати, та ще й із знанням граматики – не встигла. Та те набуте в дитинстві чуття мови допомогло мені згодом у перекладацькій діяльності, зокрема в перекладах з Жака Превера, інтонаційну автентичність яких відзначали фахівці, зокрема Григорій Кочур.

 

А далі – війна. Тривога й розгубленість. Чернігів зазнав бомбардувань з перших тижнів війни. Якось у липні, саме в той день, коли батько й мати пішли на залізничну станцію роздобувати вагон для евакуації експонатів музею, завили сирени, налетіли німецькі бомбардувальники – тоді було практично знищено вокзал і всі станційні будівлі. Після відбою я каменем стала у дворі на насипу, звідки було видно дорогу з вокзалу, – мені здавалося, що я вже ніколи не побачу батьків живими. І коли я вгледіла здалеку мамин жовтий картатий плащ – з криком вибігла з двору і помчала їм назустріч.

Вагон вдалося добути тільки десь у серпні, і 20 серпня (зауважу, що вже 12 вересня німці зайняли Чернігів) він, завантажений експонатами (включно з погруддям Коцюбинського роботи Гінцбурга), стояв на залізничних коліях вщент розбомбленої станції Чернігів. Відразу стало зрозуміло, що шанси вирватися з міста майже нульові. Ніякого розкладу, ніхто нічого не знає і ні за що не відповідає, бомбардування не вщухає. Вночі, коли по дахові вагона зловісно барабанили осколки, а десь недалеко розривалися бомби, мене вкладали на куту залізом скриньку з рукописами Коцюбинського, а батько й мати з двох боків накривали своїми тілами те найдорожче, що в них було… Стало ясно, що треба вертатися в місто, але як? І тут втрутилася доля, чи Боже провидіння. Десь на третій день вранці ми відчули, що їдемо. Санітарний ешелон, що проїздив через Чернігів, на власний розсуд причепив до себе наш вагончик. І почалася тяжка, напівголодна місячна подорож на Схід. Метою було – пробитися до столиці Башкирії Уфи, куди, як ми знали, було евакуйовано Академію наук і письменників.

По дорозі на станції Валуйки до нашого вагону підселили десь чоловік двадцять біженців – настало вже зовсім пекло. Час від часу хтось губився: вийшовши на зупинці роздобути щось попоїсти, не встигав повернутися, адже ніхто не знав, коли поїзд рушить. Безперервно – і вдень і вночі – плакав маленький хлопчик на ім’я Ізя – батько, який ніколи не втрачав чуття гумору, висловив припущення, що його повне ім’я, мабуть, Ізверг… Наприкінці подорожі з їжі залишилося вже тільки трохи сухарів, які ми розмочували водою. І коли, нарешті, прибилися до місці призначення і зупинилися на станції Дьома під Уфою, перше, що мені запало у вічі і залишилося в пам’яті на все життя – це величезні високі буханці білого хліба, які вдалося роздобути. Там, на станції, нас розшукали давні друзі – композитор Пилип Козицький з дружиною Зоєю Михайлівною, вони допомогли батькові потрапити на прийом до тодішнього президента Академії Олександра Богомольця, і музей було введено до складу Академії.

Спочатку всі українські вигнанці жили в Уфі у великому готелі “Башкирія”, потім вдалося знайти приміщення для зберігання експонатів музею і винайняти прохідну кімнату для нас (експонати музею зберігалися окремо). Жилося нам там дуже зле: тісно, постійні конфлікти з господинею квартири Бібінур-апа (для сторонніх Анна Олександрівна), її дітьми, яких вона назвала вельми претензійно Артур і Герот (?) та чоловіком Салтаном Шагімардановичем, який, вважалося, був на фронті, але чомусь досить часто з’являвся вдома і активно допомагав дружині тероризувати нас. Десь через рік завдяки невсипущій енергії батька вдалося знайти на другому поверсі цього ж будинку нежиле занедбане приміщення якогось складу, яке 73-річний батько своїми руками перетворив на досить затишне житло.

Правда, вікна наші виходили у тюремний двір і з-за заґратованих вікон на нас дивилися обличчя наших несподіваних сусідів (особливо людно у вікнах ставало, коли я грала на фортепіано – якось влітку до мене у розчинене вікно долинули навіть оплески…). До речі, вікна кімнати влітку були предметом наших гордощів: винахідливому батькові вдалося роздобути розсаду якихось дивовижних декоративних помідорів, які розрослися й розродилися безліччю невеличких лискучих кругленьких плодів, і на білих фіранках відбивалися якісь химерні тропічні візерунки. До нас спеціально заходили помилуватися цим дивом – особливо бурхливо висловлював своє захоплення Максим Тадейович Рильський.

Та все це буде вже згодом, наприкінці нашого перебування в евакуації. Перший рік був дуже тяжким і голоднуватим (досі пам’ятаю той жах, який охопив нас, коли в батька вкрали хлібні картки на місяць для всієї родини). Та й відчуття відірваності від рідної землі і повної непевності перспектив гнітило. Вулицями Уфи йшли колони солдатів і лунало “Идëт война народная, священная война”. Сьогодні вже так багато знаю про війну, розум мій давно позбувся нав’язаних совєтською пропагандою стереотипів у її оцінці, але я погрішила б проти істини, якщо б забула ті щирі патріотично-трагедійні відчуття, що їх пробуджували в моїй дитячій свідомості та мелодія і ті слова. У школі ми писали листи на фронт, готували нехитрі дитячі подарунки, давали концерти в шпиталі. Я щось там співала, але головне – читала вірші. З мого репертуару найбільший відгук у слухачів знаходив вірш Йосипа Уткіна:

Если будешь ранен, милый, на войне,

Напиши об этом непременно мне.

Я тебе отвечу в тот же самый вечер,

Это будет теплый, ласковый ответ:

Мол проходят раны поздно или рано,

А любовь, мой милый, не проходит, нет.

Особливо радо зустрічали нас у палаті, де всі були без рук або без ніг. Одному з таких нещасних без обох рук і обох ніг я нагадувала його доньку, і, тамуючи жах, я присідала на його ліжко і розмовляла з ним – тих стражденних очей ніколи не забути.

Відчуття тривоги й відірваності від рідної землі об’єднувало всіх тих наших земляків, які приходили до нас “на печену картоплю” – так називалися посиденьки, які регулярно відбувалися в нас тієї першої башкирської зими. У духовці веливої пічки, яка обігрівала нашу кімнату, батько пік дорогоцінну чернігівську картоплю, мішок якої вдалося вивезти з дому. На цей делікатес із делікатесів, а головне на любу розмову збиралися в нас люди.

Приходив поставний, рум’яний з морозу “класичний професор” Сергій Іванович Маслов, Юрій Яновський, напрочуд гарний, із сумовитим усміхом. Частими гостями в нас бували Павло Тичина (докладніше про це я написала у своїх спогадах про Тичину), Леонід Смілянський з родиною, Давид Гофштейн, невеличкий, усміхнений і надзвичайно симпатичний, археолог Лев Славін, наш сусід Юхим Лойцкер, працівник комітету єврейської культури, який колись існував в Інституті літератури, історик Гліб Лазаревський (з відомої родини Лазаревських), – ми були одними з перших слухачів його надзвичайно цікавих спогадів, опублікованих тоді ж в ж. “Українська література”, що видавався в Уфі. Часто заходив Максим Рильський – його секретар мешкав поряд з нами. Пам’ятаю, як я декламувала йому “Слово про рідну матір” (вірш щойно з’явився друком), а він все дивувався: “І як ти зуміла вивчити напам’ять щось такого довгого – я б ніколи не зміг!” Я слухала їхні цікаві, дотепні й змістовні розмови (звісно, не до кінця зрозумілі мені тоді) й засинала, заколисана ними, на своїй, пристосованій під ліжко, чернігівській скрині. Можу засвідчити, що всі вони щиро переймалися подіями на фронті, раділи перемогам, жваво обговорювали питання відкриття другого фронту і дії союзників – якоїсь роздвоєності, вимушеності, які я могла б сьогодні передбачити, знаючи в усій повноті історію двобою двох тоталітарних режимів, обізнана з протилежними поглядами – хоча б із спогадами й щоденниками Г.Костюка, А.Любченка, Ю.Шевельова та ін. – моя дитяча свідомість не зафіксувала.

Перші шкільні враження були невеселі – холодні класи, радість від шматка чорнющого хліба, який нам давали на сніданок. Рятуючись від холоду, вчилися по черзі вдома у різних учнів – сиділи здебільшого на підлозі і писали на колінах. Та на все життя зберегла теплий спогад про свою першу вчительку в Уфі – це був 3-й  клас – Євстолію Лаврентіївну Перескокову. Виснажена від недоїдання, одягнена в якесь майже лахміття, вона зуміла дати нам знання, зігріти теплим поглядом своїх косуватих (мабуть, давалися взнаки домішки азійської крові) очей і добротою. Діти були якісь насторожені, озлоблені, від хлопців доводилося оборонятися всіма можливими способами. У сусідському дворі хлопчаки, граючись у війну, насправжки повісили свого товариша, якого призначили Гітлером, і його не вдалося врятувати.

З учителів пам’ятаю ще нашого завуча Віру Федорівну Євлампієву – типову інтелігентку ще дореволюційного гарту, з якою ми зблизилися родинами і часто бували в її затишному старорежимному домі, користувалися її бібліотекою і довго ще листувалися з нею, повернувшись додому.

Поза містом мені доводилося бувати мало (хіба що на городі, який обробляли всією родиною) – з башкирських краєвидів залишилася в пам’яті розлога й спокійна річка Біла, яка справді виправдовувала свою назву у промінні сонця, що заходить. Лише одного разу нам вдалося побувати досить далеко за містом у фантастично красивій околиці – в аксаківських місцях, де минали “дитячі роки Багрова внука”.

Музей Коцюбинського було офіційно включено як окрему одиницю до складу Академії наук. У штаті: батько – директор, мати – науковий працівник, Б.П.Мезенцев – сторож, що охороняв експонати, і бухгалтер – Лідія Петрівна Тичина. Мушу сказати, що це не була суто номінальна штатна одиниця – там, в Уфі, було підготовано й видано два наукових збірники Музею, один з яких “Коцюбинський і Західна Україна” побудований на матеріалах, які батькові вдалося знайти у Львові й Чернівцях після приєднання, чи то возз’єднання із Західною Україною.

Батьки як могли дбали про моє виховання і культурний розвиток. Я дуже багато читала, мати намагалася підтримувати моє знання французької. Вечорами вона читала – спочатку при каганці, а вже потім при електричному освітленні – вголос класику – це була улюблена сімейна розвага. Так, вона прочитала вголос “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” Гоголя. З “Війною і миром” Толстого я також познайомилася вперше в маминому виконанні: вона прочитала нам весь роман, причому діалоги, написані по-французькому, – в оригіналі. Мені здається, що серед забутих родинних традицій читання вголос – одна з найважливіших, може, й визначальних для формування особистості дитини. Я займалася музикою. На вчительок мені щастило – спочатку сестра поета Маршака Юдиф Яківна, потім Віра Вікторівна Розенштейн, дружина відомого диригента. Батьки брали мене з собою на літературні вечори, а іноді навіть і на наукові конференції, влаштовувані українською академічною діаспорою в Уфі.

У щоденнику матері цієї пори я знайшла докладні описи деяких із цих зібрань (ювілейний вечір Лисенка, сесія Академії в залі Раднаркому Башкирії: доповіді Богомольця, Рильського), роздуми з приводу тих чи тих доповідей. Так, мати згадує доповіді академіка Булаховського про засоби інтимізації мови у поезії Шевченка, композитора Козицького про башкирську музику, захоплюється доповіддю С.І.Маслова про давню літературу. В одному зі щоденникових записів зізнається, що їй якось аж незручно, соромно: адже в ці тяжкі часи вони живуть так цікаво, духовно насичено. Рукою С.І.Маслова у щоденнику записано Nulla dies sine linea – “Ні дня без рядка!”

Мати (і я з нею) не пропускали цікавих концертів, а їх не бракувало: Лариса Руденко, Ірина Масленниковаа, Паторжинський і Литвиненко-Вольгемут та інші українські виконавці й гастролери. Разом з матір’ю я багато разів слухала таких славетних піаністів і скрипалів, як Д.Ойстрах, Я.Флієр, Е.Гілельс. Зерна потрапили на вдячний ґрунт: музика стала однією з найважливіших культурних складових мого життя. Тоді ж я вперше побувала в опері: “Євгеній Онєгін” і опера-балет про чарівного білого коня “Акбузат” за мотивами башкирського фольклору. Загалом башкирського національного елементу в моїх спогадах бракує (вчилася я, ясна річ, у російській школі і з башкирськими дітьми мої шляхи ніяк не перетиналися) – хіба що образ народного героя Салавата Юлаєва і звучання курая – побратима нашої сопілки.

Всі ці дещо розмиті дитячі враження лягли десь у глибини пам’яті – якоюсь мірою розділити їх зі мною можуть хіба що мої колеги з Інституту літератури Юлія Булаховська і Валерія Смілянська, з якими ми зустрічалися у тому тимчасовому уфімському пристановищі, яке стало для нас на кілька років країною дитинства.

 

Повернулися до Чернігова влітку 1944 року. Хоча війна й тривала, але батьків уже ніщо не могло втримати на чужині. Експонати музею було відправлено окремим вагоном, ми ж повернулися додому, у зруйнований дощенту Чернігів. По дорозі в Ніжині зазнали страшного бомбардування – аж дивно, як після нього зацілів Ніжинський вокзал і всі ми.

От ми і вдома. Садиба музею протягом цих років була резиденцією міського голови, тож заціліла. Але – образ запустіння. Зарослий бур’яном увесь поспіль – навіть доріжок немає – колись розкішний садок. Будинок-пустка, подекуди з вибитими шибками. Війна ще триває. Ще пролітають у чернігівському небі з характерним уривчастим гулом німецькі бомбардувальники. Десь іще падають бомби. Вагон з музейними експонатами ще в дорозі. Непевність. Щемка пронизлива тривога…

Тільки десь через місяць вагон, нарешті, знайшовся. Батько переживав ймовірну втрату його як життєвий крах. Переніс інсульт, – ми боялися, що втратимо його. Батька треба було якось підживити в післяокупаційному напівголодному Чернігові, і я ходила за продуктами в якесь підсобне господарство за залізницею. Страшно було проходити через суцільне руйновище. Згадувалися Тичинині слова зі збірки “Чернігів”, написані саме про ці місця, – “Де хилилась вербичка в полі, там тепер паротягове депо”. Якась там вербичка, може, ще й хилилась, а от паротягове депо лежало в руїнах.

Та поволі життя поверталося на круги своя. Було відновлено музей. Знову оживав садок, плеканий чудодійними батьковими руками. Знову потяглися сюди люди. Багато екскурсій – учні і вчителі. Гості, приїжджі. Передусім – давні і нові друзі музею з Ленінграда – директор музею Пушкіна М.Калаушин, літературознавець Б.Ямпольський, Сергій Полуботко – далекий нащадок нашого славного земляка, викладач Морської академії.

Перед очима – окремі яскраві образи. Ось на веранді, що виходить у садок, співає Зоя Гайдай. Кілька днів прожила вона у кімнатці для приїжджих, невибагливо злагодженій у колишньому сарайчику. До речі, та кімнатка майже ніколи не стояла пусткою. Через неї пройшли багато аспірантів і науковців, які досліджували творчість Коцюбинського (М.Грицюта, Н.Калениченко, П.Хропко, М.Іщук та ін.), редакторів з Держлітвидаву (згодом – “Дніпро”) і упорядників, що працювали над виданням його творів – адже рукописи Коцюбинського зберігалися на той час у Чернігові і мати залюбки допомагала розшифровувати темні місця. З Полтави часто приїздила дочка Короленка Софія Володимирівна, вдячна батькові за те, що він врятував під час війни частину полтавського меморіального музею Короленка (десять ящиків вдалося вивезти в нашому багатостраждальному вагончику). Частими гостями музею були художники Василь Касіян і Антін Середа. Бував у музеї відомий кінорежисер Марк Донськой, працюючи над екранізацією “Дорогою ціною”. Все на тій же веранді в садку не раз відбувалися імпровізовані літературні вечори. Тут читали свої вірші Павло Тичина, Володимир Сосюра, Максим Рильський та інші українські поети.

Післявоєнний Чернігів поступово відновлювався. Великою радістю була відбудова з руїн кінотеатру на центральному майдані – головного культурного осередку міста. Прем’єра чи не кожного фільму ставала подією.

Улюблене місце прогулянок – стародавній Вал з дванадцятьма гарматами (побачення біля тринадцятої гармати на нашій мові означало відмову…). Церкви старовинні тоді не було відреставровано так, як сьогодні. У Спасо-Преображенському соборі правилося. Після війни спостерігалося відродження й пожвавлення релігійного життя. Особливо за єпископа Бориса, людини освіченої і культурної, який умів перетворити церковну відправу мало не на театральне дійство. Звісно, хто ходив молитися, а хто – дивитися, але храми були переповнені. І Спасо-Преображенський собор, і Троїцька церква. Там я вперше в житті відстояла всенічну на Великдень і загалом відчула велич церковної відправи. Якось з моїми львівськими родичами ми відвідали єпископа Бориса в його резиденції при Троїцькому монастирі, і він організував для нас дуже цікаву екскурсію до нових, напівзруйнованих печер, проритих у Болдіній горі, де вже за новітніх часів ховалися від репресій ченці (тепер через обвали вхід туди перекрито).

Я дуже любила Болдіну гору і краєвиди, що відкривалися з могили Коцюбинського – гайок Святе і заливні луки, де ріс аїр і мелодійно кумкали у невеликих болітцях жаби. Тепер цього немає – все щільно забудовано, і велетенські монструальні будівлі “нових українців” проковтнули пейзаж.

Спаплюжено і маленький затишний скверик у центрі Чернігова біля будинку колишнього земства. Ще до війни його окрасою був великий басейн – посередині його дитячий хоровод, а по бордюру симпатичні зелені жабки, улюбленці не одного покоління чернігівських дітей. Під час війни хоровод було зруйновано (пам’ятаю моторошне видовище: в одного немає голови, від другого лишилися тільки ноги…), його не відновлювали, а жабок відреставрували, і вони протрималися до недавнього часу, коли в запалі модерної реконструкції міста було вирішено басейн ліквідувати. Буквально вся культурна громадськість міста відчайдушно кинулася на захист своїх рідних “жабок” – протестували, писали в усі можливі інстанції, але марно: жабки не встояли перед навалою цивілізації…

Дитинство моє минало у доброзичливій і гідній людини атмосфері, коли цінностям духовним віддається беззаперечна перевага над матеріальними. Батьки жили від зарплати до зарплати, не розкошуючи. Їжа проста і здорова – в цьому допомагали зразково плекані город і садок – найвибагливіші сорти помідорів, яблука, груші, горіхи, абрикоси й персики, навіть виноград і дині… Одяг – найнеобхідніший. Ніяких матеріальних “надмірностей” – ніколи не було в нас ні килимів, ні золотих прикрас – єдина коштовність, яка дісталася мені у спадок від матері, це маленька брошка: японська емаль із золотим обідком.

Зате – море книг і періодики, музика і пісня, родинні відвідини кіно – з наступним обговоренням, різноманітне й змістовне товариство. На відпочинок не виїздили ніколи – в цьому не було потреби, маючи такі “райські кущі”, як наш садок.

Повернувшись з евакуації, я пішла вчитися до шостого класу. Головним було справжнє систематичне вивчення української мови, адже граматики і правил правопису я, по суті, не знала. Деякі елементарні знання школа, безперечно, давала, та й учителька – Тетяна Іванівна Тоцька – в мене була добра, але передусім треба було покладатися на себе. Звісно, сподіватися від чернігівської школи 40-х якоїсь “українськості” було б марним. Характерна деталь: наш учитель математики Лев Софронович (дуже добрий фахівець) весь час плутав моє прізвище, називаючи мене то Коцюбинська, то Котляревська, то Кобилянська, на що я завжди зауважувала: “Був іще Кропивницький” (Крушельницького я тоді не знала).

Як завжди, багато читала – світової, російської класики, любов до якої – Толстой, Чехов, Блок – зуміла назавжди прищепити мені мати. З пожадливістю неофіта поглинала українську літературу – все, що траплялося мені. Саме тоді по-справжньому відкрила для себе Шевченка – пам’ятаю, як я в якомусь екстазі ходила по кімнаті і декламувала вголос “Минають дні…”, захоплена емоційною силою й інтонаційною безпосередністю цієї поезії, яка й досьогодні – одна з моїх найулюбленіших. Буквально проковтнула “Чорну раду” Куліша. Потроху наближалася до Лесі Українки і Кобилянської. Стефаник тоді ще був не для мене – я просто не розуміла його говірки.

Коцюбинського знала досконало і дуже любила. Влітку, коли було багато відвідувачів, допомагала екскурсоводові. Мене залюбки слухали, мабуть, тому, що я багато знала напам’ять. Особливо любила водити відвідувачів по садку, який являв собою своєрідну зелену експозицію: тут було зібрано квіти й рослини, які письменник любив, які бачив під час подорожей і про які писав. У відповідних місцях стояли невеличкі щити з цитатами: біля винограду – з “Для загального добра”, біля царствених агав – з “На острові” (“Завжди хвилююсь, коли бачу агаву – сіру корону твердого листя, зубатого по краях і гострого на вершечку, мов затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі”), біля мальв – зворушливий уривок зі спогадів Горького про те, як Коцюбинський на Капрі, побачивши на тлі білої стіни рибальської хатини блідо-рожеву мальву, усміхнувся, зняв капелюха і сказав: “Здоровенькі були, як живеться на чужині?!”

З особливою увагою культивував батько в садку розкішні велетенські червоні гвоздики (в ті часи вони були раритетом), які дуже любив Коцюбинський. Атмосфера в садку створювалась особлива, те буяння краси всіх настроювало на поетичний лад. Я вже цитувала вірш нашої славної Явдохи Корявець, хатньої робітниці, яка стала членом родини. Наведу звідти в усій недоторканості тексту ще один зворушливий уривок – він відтворює атмосферу краси і добра, в якій я виростала.

“Гвоздички сестрички скажіть мині у вас пасетителі есть? Много у нас. Адна любимочка милая називається Михайлиночка Коцюбиночка. Як Михайлиночка приєждає і скаренько нас пасіщає і свою причоску гвоздичкой украшає. Когда Михайлиночка наша уєждає, чуть не всіх нас з собою забирає, астальниє плачуть… Милая наша Михайлиночка маладесенька паетачка… ми перебрались в оранжерею і там будем жить і расцветаца і будемо твого пасетительства дожидаца…”

Десь тоді ж відкрила для себе й українську пісню. Передусім завдяки великому гарному, з вишивкою на обкладинці, альбому з нотами і з передмовою (завбачливо вирізаною цензурою) А.Хвилі. Співала для себе, а влітку, коли приїздила зі Львова моя кузина Марія зі своїм чоловіком співучим подолянином Миколою, імпровізованим квартетом (я, мати, сестра з чоловіком) виспівували на весь садок – довго й натхненно. Особливо вдавалася нам “Червоная ружа трояка…” – Микола навчив мене виводити на тлі мелодії різні “кандибобери”…

Велике місце в моєму духовному дозріванні відігравала музика. У Чернігові, ясна річ, не було ні опери, ні серйозних концертів – музичні враження постачали лише радіо та ще заїжджі гастролери, як правило, не дуже високої якості (як виняток пригадую концерти закарпатського хору, який справив на мене колосальне враження). Тож я надолужувала власним (хоч і яким недосконалим!) виконанням: Бетховен, Моцарт, Бах, Шопен, Рахманінов. Моя вчителька музики подарувала мені кілька старих – ще дореволюційного видання – клавірів опер (“Жизнь за царя”, як первісно називався “Іван Сусанін”, “Руслан і Людмила”, “Євгеній Онєгін”, “Фауст”, “Кармен”), тож улюблені арії і оркестрові фрагменти я виконувала сама для себе, домальовуючи в уяві те, чого не можна знайти в нотах. Іще був у мене улюблений нотний фоліант – зібрання увертюр Бетховена, Моцарта, Вебера, Россіні та ін., перекладених для виконання в чотири руки. Коли влітку приїздила зі Львова моя тітка Люція, піаністка, концертмейстер консерваторії, ми годинами грали з нею. І хоча дорівнятися їй у майстерності виконання я аж ніяк не могла, щось перебріхувала, щось пропускала, але останній акорд ми завжди брали разом!

Пописувала вірші (хто в дитинстві не бавився цим!), правда, досить рано зрозуміла, що поет з мене ніякий, і припинила ці спроби, дозволяючи собі віршувати хіба що в перекладах. Одне моє дитяче оповідання “Подвиг” навіть було відзначене премією на конкурсі, який проводила дитяча газета “Зірка”.

У старших класах вчилася у новоствореній, в основному для дітей з околиці Чернігова, з невеличкими класами залізничній школі №41 (втекла сюди з центральної школи, де вчилися діти чернігівської “аристократії”, не витримавши атмосфери, що панувала там). Вчителі-словесники в новій школі вважали мої твори з літератури зразковими. Борис Іванович, вчитель української літератури, навіть зачитував їх уголос на уроках (коли писала, я захоплювалася і частенько робила механічні помили – пропускала літери, переставляла їх. Пам’ятаю резюме вчителя на якийсь мій твір на вільну тему – “Дуже добре! Ти часто дивишся на місяць? – а чи не бачила там часом м’якого знаку?”). Якщо відкинути неминучу юнацько-романтичну патетику і несвободу від штампів доби, якийсь аналітичний струмінь у цих творах, мабуть таки, пробивався.

Тож вибір, де продовжувати освіту, був самозрозумілий, до цього спонукала вся атмосфера, в якій я народилася й зростала, – філологічний факультет. Мати часом вагалася, чи не піти мені на романо-германський або російський відділ – їй здавалося, що вони відкривають ширші філологічні обрії. Але тут своє рішуче слово сказав Тичина: Михайлина Коцюбинська має навчатися тільки на українській філології. Я була з цим абсолютно згодна, і 1949 року, закінчивши школу із золотою медаллю, стала студенткою українського відділу філологічного факультету Київського університету.

У серпні, здавши документи в університет, ми з матір’ю разом з її давніми подругами-бестужевками сестрами Вірою і Ніною Дияконенко, попливли пароплавом до Канева. Це була моя перша “особиста“ зустріч із Шевченком. У книзі вражень відвідувачів я залишила запис – юнацьку клятву вірності Шевченкові і рідній культурі (нещодавно співробітниця Канівського заповідника Л.Чорна знайшла в старій книзі вражень мій запис і опублікувала його).

 

Університетські роки якось не залишили по собі яскравих глибоких вражень. Курс наш був доволі сильний, з нього вийшли люди, знані у науковому світі (В.Коптілов, В.Русанівський, К.Волинський, П.Кононенко та ін.). Та рівень викладання був загалом невисокий – я це відчула буквально з першого курсу. Сказала б, що університет радше приховував знання, ніж відкривав їх, стандартизував і пригашував розумові процеси замість стимулювати їх. Замовчування і фальсифікація фактів, приблизність і неприкрита тенденційність оцінок, невисокий загальний культурний рівень. Доводилося згодом не так поглиблювати знання, як звільнятися від баласту, скидати з себе пута, відкривати для себе давно відкриті америки (процес цей триває в мене і досьогодні).

Серед викладачів було обмаль яскравих особистостей. Запам’яталися блискучі лекції з античної літератури професора А.Шамрая (він встиг прочитати нам тільки давньогрецьку літературу, на початку 2-го семестру помер). З вдячністю згадую натхненні лекції з історії мови та діалектології, які читала нам Тетяна Животкова, маленька, якась нестандартна, закохана у свою науку. Досить скоро вона загадково зникла з університетських обріїв. Згодом ми довідалися, що вона, виявляється, була черницею в миру, – звичайно ж, такому небезпечному персонажеві не було місця в атеїстичній твердині. На досить доброму фаховому рівні читали нам курси із зарубіжної літератури і української мови. Та основне давалося самоосвітою.

Вже на 1-м курсі проф. С.І.Маслов допоміг мені записатися до студентського залу Наукової Академічної бібліотеки, т.зв. “академки”, і вона на довгі роки стала для мене і для багатьох колег мого покоління рідним домом, справжньою альма матер. Я тікала туди при найменшій змозі з лекцій, особливо на старших курсах, і читала, читала… Готувала там студентські реферати й курсові, доповіді на наукові студентські конференції. Одну з таких курсових – про Феофана Прокоповича – схвалив професор С.І.Маслов. Він не викладав тоді в університеті, але я весь час спілкувалася з ним, дуже любила його. До речі, долею судилося мені після його смерті жити в його кабінеті по колишній Леніна, 84: його сестра Анастасія Іванівна, також бестужевка, як і моя мати, запропонувала мені переїхати до них (їй хотілося, щоб у кабінеті брата жила людина, духовно близька йому, а мені тоді не було де притулитися), і я прожила там з 1959 р. майже тридцять років.

Пам’ятаю окремі засідання наукових гуртків і семінари, де ми потроху пробували (дуже несміливо, зрештою) якось формувати й формулювати власну думку. Та все це було втиснуто в суворі рамки, хоч ми тоді (і це, мабуть найстрашніше) не завжди й відчували їх. Яскравим пережиттям була поїздка до Ленінграда на об’єднану наукову студентську конференцію Київського, Тбіліського й Ленінградського університетів із доповіддю про російські повісті Шевченка. Студенткою 5 курсу я виступала на Шевченківській конференції Інституту літератури з доповіддю про переклади Шевченка на англійську мову (на той час це була нова, недосліджена тема) і мала великий успіх. Пам’ятаю, як вічно екзальтований Дмитро Косарик після доповіді кинувся до трибуни, вирвав по дорозі з вазону квітучу примулу і урочисто вручив мені…

Після закінчення університету мене залишили в аспірантурі на кафедрі історії української літератури. Керівником призначили ак. О.І.Білецького. І хоч моє спілкування з ним було нечастим і нетривалим (завжди незручно було забирати час у нього, завантаженого роботою, експлуатованого сонмом дисертантів), давало воно дуже багато. Білецькому, на жаль, дуже часто доводилося займатися чужими, несумісними з абсолютною величиною його як науковця, справами, борсатися в тенетах заборон і забобонів, коли потрібна була майже еквілібристична спритність, щоб таки сказати щось по суті і не бути тут же звинуваченим у всіляких “ізмах”. Можливо, тому, що він був росіянином, йому вдавалося сказати дещо суттєве про українську літературу – в іншого це, мабуть, кваліфікувалося б як “український буржуазний націоналізм”. Його ерудиція, висока філологічна культура, жвавий іронічний погляд на речі, здоровий скептицизм і незацикленість на авторитетах, об’єктивно-історичний підхід до фактів літератури на тлі багатющої культурної компаративістики – все це дуже імпонувало мені, виробляло в мені, іноді, можливо, й неусвідомлено, – всупереч марксистсько-ленінським догмам і соцреалістичним шаблонам – справжні критерії, добрий художній смак і спонуки до незаангажованого пізнання. Працюючи над дисертацією “Поетика Шевченка і український романтизм”, я відкрила цілі поклади невідомого мені з історії української – і не лише української літератури і вперше по-справжньому осмислила її, і зокрема Шевченка, в контексті світовому.

Отже, це були роки нагромадження знань, естетичного вироблення, створення культурних передумов для самостійного творчого життя. Як і перед тим, велике значення в цьому мала для мене музика. На перших курсах я ще брала уроки гри на фортепіано у тоді аспірантки, а згодом викладача консерваторії Ії Царевич, племінниці Бориса Лятошинського. Як один з моментів найвищого щастя пам’ятаю, як у вечірньому порожньому класі музичного училища ми з нею на двох фортепіано розучували частини з 1-го і 3-го концертів Бетховена для фортепіано з оркестром. То був апогей моєї музичної “кар’єри”, невдовзі заняття довелося кинути через хворобу сухожиль на правій руці та й за браком часу.

Тим з більшим запалом поринула я в концертне життя: хори – народні й академічні, виконавці – вокалісти й інструменталісти – Зара Долуханова і Ніна Дорліак, тріо Лісіціан, Станіслав Ріхтер і Мстислав Ростропович (ніколи не забуду його блискучих авторських концертів з коментарями до виконуваних ним творів, зокрема присвячених йому концертів Шостаковича, з демонстрацією досягнень своїх учнів), симфонічні концерти з уславленими диригентами – Віллі Фереро, Герман Абендрот, Євгеній Мравинський, чеський симфонічний оркестр з Карелом Анчерлом, та й наші незрадливі й невтомні Натан Рахлін і Костянтин Симсонов, – вибирати було з кого. Філармонія стала моїм другим домом після “академки” і постійним місцем зустрічі з друзями, аматорами музики.

1956 року помер мій батьку. Мати змушена була покинути музей, передавши його новому директорові – дочці Коцюбинського Ірині Михайлівні.

То були нелегкі для нас часи. Ірина Михайлівна Коцюбинська, здавна настроєна вороже до мого батька (не хочеться тут зупинятися докладніше на родинних чварах, та я й не дуже обізнана з подробицями іх – завжди органічно відштовхувала від себе таку інформацію, а батьки ніколи не нав’язували її мені) після розвінчання культу особи і реабілітації Юрія Коцюбинського почала активно поширювати відомості про те, що Юрія було заарештовано за доносом мого батька. І хоча документальних підтверджень не наводилося, цьому вірили.

Я тоді навчалася в аспірантурі і майже весь час пересиджувала в Чернігові, намагаючись якось захистити від чуток і пліток свою хвору матір (саме тоді в неї на нервовому ґрунті почала розвиватися злоякісна хвороба крові, від якої вона згодом і померла). Мені довелося взяти на себе справу передачі музею новому директорові, бо хвора мати просто не витримувала спалахів негативної енергії, спрямованих на нас.

Мені тоді довелося зазнати чимало прикрощів (та й згодом не раз відчувала на собі недобру мстиву руку цієї людини). Після перевірки за старими інвентарними книгами виявився брак деяких експонатів (це не дивно, якщо врахувати факт евакуації музею і всі пов’язані з ним пертурбації), і Ірина Михайлівна подала на мою матір позов до суду, в якому вимагала матеріального відшкодування за “вкрадені” матеріали на суму, абсолютно нереальну з огляду на наші мізерні статки. Треба віддати судові належне, там швидко в усьому розібралися і навіть не довели справу до судового розгляду. Відтоді і аж до середини 80-х, коли після смерті Ірини Михайлівни у створеному моїм батьком музеї перестали паплюжити його ім’я і було призначено нового директора, я не переступила порогу рідної чернігівської оселі. Хіба що один раз десь у 60-х під ”конвоєм” друзів – Василя Німчука і Олекси Мишанича.

Згадую це сьогодні як страшний сон. На щастя, тепер знову почуваю себе вдома в Чернігівському музеї, особливо після того, як директором став онук письменника Юлій Романович – людина надзвичайно порядна й об’єктивна, який усе розставив по своїх місцях. Він рано пішов із життя, не довершивши багатьох задуманих справ, зокрема здійснення монументального видавничого проекту – чотиритомового видання “Листів до М.Коцюбинського”, і я з радістю допомагаю його сину Ігорю і всьому колективові музею у їхній нелегкій і почесній справі – плеканні на базі Музею справжнього осередку української культури в Чернігові.

… Тоді ж , в кінці 1956-го я мусила вертатися до столиці. Мати тужила за мною, хворіла, але моє життя вже було пов’язане з Києвом. Кінчилася більш-менш безтурботна юність, вже ніяк було сховатися від життя у Чернігівський “Едем”. Настав час дорослого вибору шляху, час самовизначення. Тож, як писав Стус, “благословенні сходження і прірви”…

 

До Інституту літератури я потрапила восени 1957 року після закінчення аспірантури. Сталося це дещо несподівано для мене. Йшлося до того, що я залишуся на викладацькій роботі в університеті. Праця над дисертацією наближалася до завершення, перші спроби викладання – я читала вступ до літературознавства на заочному відділі філологічного факультету і факультету журналістики – виявилися вдалими. Та при кафедрі з незрозумілих мені причин залишили іншу аспірантку, і я опинилася перед проблемою працевлаштування. Саме в цей час зустріла давнього знайомого нашої родини Євгена Прохоровича Кирилюка, завідувача відділом шевченкознавства в Інституті літератури, і він запросив мене до інституту, на що я з радістю погодилася. Взяли мене до новоствореного, очолюваного Миколою Шамотою відділу теорії літератури, де на той час уже працював Віктор Іванисенко.

Перспектива працювати під крилом Шамоти тоді мене якось не лякала. Я практично нічого про нього не знала, та й загалом мушу визнати, що на той час я умудрилася залишатися певною мірою ідеологічно “незайманою”: зовнішньо, безперечно, підвладною панівним ідеологемам, але водночас внутрішньо – морально, естетично – наперекір усьому автономною. Жила у своєму світі високих мистецьких – музика, поезія – уподобань, “книжних” моральних максим та ідеалів, і все це абсолютно щиро, без тіні свідомого пристосуванства. Так, безперечна недозрілість, несвідома страусяча поза, напівдитячий захист від гальмівного впливу ідеології, природний щит проти ідеологічних шабашів.

Та настав час, коли, за Шевченковим визначенням, “я прозрівати став потроху”. Час прозрівань і екзистенційного вироблення. Тому ті перші роки в інституті згадую з особливою теплотою і ностальгійним щемом. Адже то була молодість, то було моє друге народження. І дещо уповільнене – з огляду на умови – дорослішання в колі друзів і однодумців. Але воно відбулося, те дорослішання, те прозрівання, те “випростування себе” (вислів Стуса).

В Інституті я зустрілася зі своїми ровесниками, з якими нас об’єднувала спільність інтересів, умови виховання та й перспектива, яка відкривалася перед нами. Володимир Крекотень, дві Світлани – Попель і Кириченко, Наталка Чорна, Іван Бажинов, Микола Павлюк та інші, молоді колеги з Інститутів мовознавства й археології, з якими ми ділили третій поверх теперішнього Жовтого корпусу університету. Гуртом ходили в театри, у філармонію, робили “вилазки” на природу, зокрема на чарівні плеса Матвіївської затоки, співали в хорі під керівництвом Валентина Мальцева – на все життя запам’ятала хвилини блаженства, коли твій голос вливається у божественне багатоголосся Леонтовича, особливо коли поруч з тобою ідеально точно виводить другу партію Таня Назарова, світла людина, відомий діалектолог, яка так рано пішла з життя… Тріумфальний захист дисертації і веселий молодіжний бенкет в ресторані “Динамо” у передноворічну ніч… А через пару місяців по тому коридорами Інституту бігав неймовірно жвавий, рум’яний і променистий академік Гудзій: “Покажите мне эту девочку, написавшую такую интересную дисертацию!” (він був членом Вищої атестаційної комісії у Москві).

Нещодавно серед запитань анкети, запропонованої мені аспірантом-істориком, що працює над темою, пов’язаною з шістдесятниками, я натрапила на таке: “Складається враження, що шістдесятники були дуже серйозними молодими людьми, чужими звичних розваг молоді. Чи справедливо це?” Я відповіла на таке запитання так: “Неправильне враження. Це були люди веселі й дотепні, не чужі звичайних розваг. Просто це вже були люди старші за віком, які переросли юнацьке шумовиння і вся енергія яких пішла у сферу інтелектуальну, люди, як правило, з освітою, здебільшого сімейні, з дітьми”.

Прогулянки до лісу, вогнище, пісні – народні, бардівський фольклор. Влітку – човнами по Прип’яті (так звана Прип’ятська республіка – Світличні, Стуси, Іванисенки, Сверстюк, я, хіміки Дворки, Володимир Тельнюк з родиною, художники – Г.Севрук, А.Забой – і купа дітей). Культ анекдоту й пародії. От хоча б грандіозне дійство 70-річчя (35+35) Алли Горської та Івана Світличного – див. мої спогади про Аллу у книзі “Червона тінь калини”. Пристрасні аматори музики – симфонічної, хорової. Тиждень без концертного враження – як марно прожитий. Веселі дружні вечірки, нерідко в ресторані. Дуже любили танцювати. То вже згодом, коли душа товариства опинилася за гратами, веселощі, ясна річ, пригасли. Та, наприклад, повернення з табору Опанаса Заливахи відзначили грандіозним бенкетом у ресторані “Полтава”. Співали так, що присутні в ресторані влаштували нам овацію (до речі, один зі столиків було зайнято “мистецтвознавцями в цивільному”, і ми їх безпомилково вгадали!).

Що ж до анекдотів, мушу визнати, що вони завжди мали для мене життєво важливе значення. Я люблю й колекціоную їх, запам’ятовую і актуалізую у відповідній ситуації. Це – як ковток озону в задушливій атмосфері, вони допомагали долати страх і зневіру.

В Інституті літератури я з радістю вхопилася за ідею виокремити із загальної системи обов’язкової політосвіти семінар молодих науковців, навіть очолила його. Ми залюбки збиралися разом, самі визначали теми для обговорення (наскільки пам’ятаю, досить далекі від офіціозу). Організовували літературні вечори (якщо вдавалося обійти партійне керівництво) молодої поезії. Відчувалося поступове розкріпачення думки, свідоме переступання меж дозволеного та й розширення цих меж. Нові вітри набирали сили. Спочатку, звичайно, не було й мови про якесь радикальне заперечення системи, не відчувалося чітко окресленої диференціації позицій, “таборів”. Усе ще “варилося”, поступово формувалося – ми “випростувалися”…

Одним із перших знакових феноменів духовного оновлення стали літературні вечори, на яких виступали “новобранці поезії” (так попервах охрестив Івана Драча Л.Новиченко). Драч, Вінграновський, Коротич разом із Дзюбою – красномовним, харизматичним, самостійним у своїх судженнях. Все це відбувалося у переповнених залах, їх зустрічали з нечуваним ентузіазмом. Нерідко ці виступи забороняли (так, зустріч з поетами у Малому конференц-залі Академії Наук відбулася тільки з третьої спроби), але зупинити цю стихію було неможливо.

В мене зберігся лист з того часу зі Львова від мого друга літературознавця Івана Денисюка з описом тріумфального “здобуття Львова” київськими літераторами. Дозволю собі навести цю його частину повністю, бо важко відтворити атмосферу краще, ніж це зробив автор листа – майстер епістолярного жанру.

Ах, київські поети здобули так само тріумфально Львів, як і Богдан Хмельницький. Що то були за вечори! Які людні! Зали не вміщали людей – стояли по 5 годин – сісти ніде, і, затамувавши подих, слухали, а потім зривалися урагани оплесків. Не можна було не захоплюватися, бо то таки справді поезія, і один лікар влучно висловив почуття всіх: “хто не одержав естетичного задоволення на цьому вечорі, того природа тяжко покарала”. [ … ]

Спочатку говорив Дзюба, все з тою своєю потішною великою флегмою, говорив мудро, колоритно, говорив те, про що багато хто думав, а сказати не смів. Не можна було не милуватися розумом і красою тих слів того wunderkind’а у найкращому розумінні цього слова. І пливла його мова, багата, квітчаста, а зал зачаровано слухав – сиві професори ще старої доби, часто з австрійським двічі przedwojennym wychowaniem, і теж захоплювалися тим хлопцем.

Потім вийшов Микола Вінграновський, тим своїм граціозним кроком. У нього жести полохливого оленя і разом з тим гордого – на високо піднятій голові, здавалось, він несе або пишні росохаті роги оленя, або королівську корону. Десять разів почервонів до корінців волосся, десять разів зблід і почав пророчим голосом читати свого “Пророка”, а потім “Демона”. І було у його голосі, у читанні, у змісті щось величне і страшне, як в Апокаліпсисі, щось з глибини віків і з глибини людського розуму і серця. І мав він дар викликати видіння і вогонь, повертати ниць і підносити, показувати інші світи , виривати язики, полоскати чорні роти, повні чорної брехні, холодною, що морозить не піднебіння, але й кров у жилах, водою з інших джерел, з тих, що на високостях, десь там під Сивулею чи під скалою Кавказу у стін Прометея… Вже давно замовк, десять разів зблід і десять разів зашарівся червоною трояндою, а зал невгавав, бив свої інтелігентські руки, щоб ледача кров бризнула…

…Блідий, нічим не вражаючий від першого погляду Іван Драч мусив знайти сили, щоб не збліднути у тіні своїх попередників. Його поезія в його читанні нагадувала цілий ряд несамовитих візій. Якийсь чарівник позривав усі барви з квітів, з веселки, потовк усі кольорові скельця, змішав усе це в якомусь водовороті, а потім великим пензлем мачав у ті барви і ефектовними, сміливими, небаченими мазками творив. І як творив! Заплющивши очі, бачилося ті барви, вони проникали через замкнуті поківки, вони творили образи, в яких сміялися барви небувалою свіжістю, переливалися, жили, говорили, співали. Осінь, дві сестри під хатою, гуси, соняшники, чвалали пустирі… Скільки величних моментів, скільки пережито, передумано, які букети барв! А коли я відкрив очі, вже не було за кафедрою блідого і лисого, в окулярах, хлопця, там стояв на одній нозі і золотисто і сонячно сміявся найпоетичніший соняшник і повертався тільки у той бік, де сонце і краса.

Ще довго після від’їзду тих хлопців Львів не міг заспокоїтись, а їхні вірші пішки ходили по вулицях Львова і перелітали з уст в уста…

У 60-ті роки особливу роль у моєму становленні як істоти мислячої відігравав Євген Сверстюк. Довгі бесіди з ним, обговорення його статей і виступів (іноді я передруковувала їх на машинці з голосу автора), просто присутність разом із ним на тому бенкеті розкутої думки, на який незмінно перетворювалася кожна звичайна “гостьова” зустріч з нашими друзями-однодумцями, багато важили в моєму житті. Салтиков-Сверстюк (так називали його в нашому колі) безжально руйнував стереотипи думання, які вкоренилися в мені, перевертав догори ногами звичні уявлення, змушував сумніватися в тому, що ще вчора видавалося абсолютною істиною. Спочатку від того було лячно, інтуїтивно виникав спротив, захисна реакція проти спроб порушити душевний і розумовий спокій. Та я швидко збагнула всю життєдайність таких операцій над думкою. Все доводилося передумувати наново, і якщо я навіть після цього всупереч пропонованому мені лишалася при своєму, то це вже був не штамп, не стереотип, а оновлена й усвідомлена власна думка.

Тоді ж увійшов у моє життя Василь Симоненко. Особисто я познайомилася з ним десь за кілька місяців до його смерті, коли вже було відомо, що він тяжко хворий. Привів його до мене до Інституту літератури Іван Світличний. Після цієї зустрічі в Інституті він кілька разів бував у мене вдома і завжди тішив мене своїми дотепними розповідями – анекдотами з провінційного життя. Зустрічалися ми й у Світличного і на вечорах, де Василь читав свої вірші. Ніколи не забуду його “Злодія” в авторському виконанні. Що вабило в цьому? Насамперед, естетика правди… Уміння побачити короля голим і мужність сказати про це… Це тепер ми розмірковуємо над ангажованою й незаангажованою поезією – тоді ми такою поезією жили й дихали…

Разом з Євгеном Сверстюком і Романом Корогодським ми відвідали його десь за два тижні перед смертю в лікарні. Василь боровся з болем. Коли вже було зовсім несила, просив мене вийти з палати. Я виходила і ходила плачучи довгим лікарняним коридором, потім знову поверталася в палату. Коли йому ставало трохи легше, розповідав щось цікаве й смішив нас – так, так, ми всі голосно сміялися!.. Та в розмові проривалися й серйозні ноти. Так він казав, що доки людина живе, бореться, творить, довкола неї утворюється певне коло – людей, понять, стереотипів, створюється якийсь стабільний свій світ. Та для того, щоб жити далі, людина повинна це коло розірвати і створити нове, і все повторюється знову. Доки людина здатна розривати ці кола, доти вона справді жива й творча…

Невдовзі ми поїхали на похорон Василя: Дзюба, Світличний, Сверстюк, Леонід Коваленко, Алла Горська… Ми з Аллою несли за труною кетяги калини й червону китайку… Невдовзі організували в Києві у Клубі медінституту вечір його пам’яті. Це була знаменна подія. Пам’ятаю, як вірші Василя й Ліни Костенко читала Надія Світлична – напрочуд виразно, намагаючись донести зміст. Завдяки магнітофонним записам, зробленим Світличним, прозвучав і голос живого Симоненка… Цей вечір мав величезний резонанс у колах київської інакодумної інтелігенції. Невдовзі ми з Аллою Горською за дорученням І.Світличного поїхали до Черкас відвезти Симоненковій матері його щоденник – про це докладніше у моїх спогадах про Аллу “Вітраж пам’яті”…

Коли я прийшла на роботу до Інституту літератури, директором ще був академік Білецький, і це позначилося на загальній атмосфері – набагато розкутішій, ліберальнішій, сказати б, інтелігентнішій, ніж згодом, у часи царювання Шамоти. Івана Дзюби тоді вже в Інституті не було, Іван Світличний працював у ж. ”Радянське літературознавство”, а згодом у нашому відділі теорії літератури. З ним я потоваришувала саме в Інституті – чи не найсвітлішою людиною (от уже воістину значуще прізвище!) з усіх, з ким зводила мене доля, і його розум, “доброокість” і чистота освітили той небезпечний шлях, на який я не могла не ступити. Шлях нового, без оглядань і табу, пізнавання й осмислення того, що Стус назвав “протрухлий український материк”. Шлях, на якому відчувала себе причетною до чогось справжнього, до “маленької щопти” людей гідних, які поняття “ідеал” сприймали екзистенційно. То вже були не літературні персонажі. То були живі, дуже різні, далеко не ідеальні, але інтелектуально розкуті люди, з якими цікаво й не страшно.

Тоді ж я зблизилася з Віктором Іванисенком. Дещо старший за мене, відмінний за життєвим і літературним досвідом, він полонив щирістю, здатністю прислухатися до нового й чесно переглядати свої позиції, коли бачив їхню “вчорашність”. Він мав відвагу, на відміну від багатьох своїх колег, наблизитися до тієї одіозної “щопти”, за що й поплатився – дещо пізніше за мене – вигнанням з Інституту. У зв’язку з Іванисенком пригадую один колоритний епізод, про який досі нікому не розповідала.

Якось я зайшла до Олександра Івановича Білецького додому в дисертаційних справах і, побачивши, що він, бідний, буквально знемагає під тягарем рукописів, на які мав написати рецензії, запропонувала хоч якось допомогти йому. Тоді він дав мені дисертацію Іванисенка і попросив прочитати й висловити свою думку. Я ретельно виконала доручення і досить докладно написала про свої враження. І от через кілька днів Олександр Іванович в Інституті викликає мене до свого кабінету, щільно зачиняє двері й пошепки каже мені: “Миленькая, можно я у вас спишу? Вы так хорошо написали!”. Ясна річ, я дозволила “списати”. І от на захисті він, змовницьки поглядаючи на мене, зачитує мою рецензію, і всі навколо нахвалюють її. Я мовчу й підтакую…

У перші роки перебування в Інституті я якось не відчувала надто сильно Шамотиного гніту. У внутрішньоінститутські справи не втручалася, стояла осторонь ідеологічної кухні, тема, над якою працювала, – образне слово, – була все ж на периферії прямих ідеологічних втручань. Шамота був людиною далеко не дурною, навіть з певним естетичним смаком, на горло якому, не вагаючись, наступав в ім’я ідеологічних догм, витравивши з себе всі можливі іскорки “непартійного” підходу до літератури. З нами, молодими, йому попервах навіть цікаво було поговорити, особливо зі Світличним. Беру на себе сміливість твердити, що він поважав і цінував Світличного на перших кроках його знайомства, навіть по-свойому прислухався до нього. Пам’ятаю, що вони частенько подовгу ходили по коридору, розмовляючи. Це, звісно, не завадило йому згодом з усією пристрастю цьвохати ідеологічним батогом проти Світличного. Та заради об’єктивності хотіла б зауважити, що поширене твердження, буцім то Шамота вигнав Світличного з Інституту, не відповідає дійсності. Насправді це сам Іван, прагнучи свободи для творчості, 1963 року пішов з Інституту.

В Інституті було чимало людей цікавих, дотепних, обізнаних у літературі, хоча й понівечених гірким досвідом розстріляного Відродження і перманентних ідеологічно-репресивних кампаній. Післякультівська відлига допомогла їм відтанути, трохи розв’язала язика. Вони багато знали і могли багато розповісти. Тоді ще з’являлася в Інституті час від часу Єлизавета Старинкевич, яка ще не зовсім отряслася після кампанії “боротьби з космополітизмом”. Не забуду добродушного сивоголового Феофана Скляра (його афоризми називалися в нас “склярозами”), неповторного каламбуриста Петра Довгалюка, розумного Миколу Сиваченка, не кажучи вже про осяйну подобу Леоніда Коваленка, іроніста й ідеаліста.

А як забути колоритну постать Тараса Івановича Франка? Він викладав мені в університеті латину, і до його дивацтв я була призвичаєна. Адже ми за його завданням перекладали на латинь фрази типу “Болію за поразку “Динамо” (Cladem Dynamo doleo) і відповідали на запитання, сформульовані таким чином: “А скажіть-но мені, зозулько, чи треба було Катіліні пхатися до сенату?”. Як яскраві інтермедії сприймалися його виступи в Інституті зі спогадами про свого славетного батька або звітна доповідь товариства Червоного Хреста, в якій фігурували “члени й члениці” товариства… Якщо вже зайшло на “інтермедії”, дозволю собі згадати ще один соковитий епізод. До відділу шевченкознавства після ремонту заходить наш дбайливий завгосп відставник Хардиков і приносить два, однакового формату, портрети – Шевченка і Бєлінського – зі словами: “Они, кажется, дружили”…

На той час повернулися із заслання Євген Шабліовський і Петро Колесник, до яких ми попервах ставилися з особливою повагою, як до людей, потерпілих від сталінських репресій, що до того ж не втратили гідності у кагебістських катівнях. То вже пізніше пересвідчилися, що доробок Шабліовського – то, власне, “великих слів велика сила…”, і довідалися про ганебну роль П.Колесника у переслідуваннях його вчителя Миколи Зерова, читали й показували один одному вірш Зерова “Його стрічаю я – і мало не щодня”.

Як на мене одним з формальних рубежів, приводів чіткішої поляризації ідеологічної того середовища, в якому я оберталася, була поява влітку 1961-го у “Літературній Україні” поеми Івана Драча “Ніж у сонці” із вступним словом Івана Дзюби і реакція на неї. Тут не йшлося про якісь абсолютні, незаперечні достоїнства цієї поеми, але вона стала певним каталізатором інтелектуальних процесів. Одні захоплювалися новаторством, проривами у світовий поетичний контекст, шуканням нових поетичних обріїв – інші брали все на кпини, інстинктивно оберігаючи звичні, безпечніші, “насиджені” позиції. І від цього – хай уявного – рубежа той, може, й не видимий для стороннього ока, розкол, та поляризація дедалі поглиблювалися. В одних “випростування” тривало, і вони невдовзі опинилися у стані “неблагонадійних”, другі балансували на грані дозволеного, сподіваючись якось перемовчати й “перекліпати”, а треті поступово утверджувалися на позиції охоронців режиму і штатних критиків інакодумців і, якщо продовжити відомий анекдот, не “відхилялися” навіть разом з лінією партії – саме з них вербували згодом експертів, які в 60-70-х використовувало КҐБ для “наукового” обґрунтування своїх ідеологічних ігрищ.

Шістдесятницький ренесанс набував обертів. У Києві почав діяти Клуб Творчої Молоді. Організований спочатку під патронатом Київського обкому Комсомолу, він швидко набув власного обличчя і вивільнився з комсомольських обіймів. Найголовнішим було те, що Клуб об’єднав розрізнених досі однодумців з різних творчих галузей – літераторів, художників, музикантів, театральних діячів. Прийшло усвідомлення того, що ми – гурт, що ми – сила. Об’єднавчими постатями були Іван Світличний, Алла Горська і Віктор Зарецький, Лесь Танюк. Літературні вечори, екскурсії, різні неформальні зібрання у майстернях київських художників, передусім Алли Горської і Віктора Зарецького, Людмили Семикіної. Плекання традиційних свят, вечори молодих композиторів (Л.Грабовський, В.Губа, Б.Фільц та ін.), участь у різних протестних акціях (пам’ятаю, що моя учать у роботі Клубу почалася з підтримки організованих художниками протестів проти нищення архітектурних пам’яток старовини в Чернігові). Головним натхненником екскурсій по Україні був Григорій Логвин – ніколи не забуду поїздку з ним до Переяслава-Хмельницького і його захоплюючі, фахово обґрунтовані, вичерпні розповіді. Запам’яталися ювілейний вечір Шевченка за сценарієм Сверстюка у Жовтневому палаці, доповідь того ж Сверстюка про Шевченка в Художньому інституті, вечір пам’яті Анатолія Петрицького, виступи Симоненка – зокрема, як після розповіді художника Василя Касіяна про сумновідому зустріч Хрущова з творчою інтелігенцією з проголошеною ним тезою, що незамінних людей немає, зазвучав симоненків вірш “Я” в авторському виконанні:

                                       У кожного Я є своє ім’я,

                                       На всіх не нагримаєш грізно,

                                       “Ми” – це не безліч стандартних “Я”,

                                       а безліч всесвітів різних.

Завжди на грані зриву, під постійною загрозою заборони, але все це тоді відбувалося. Це були паростки нового неформального духовного життя, вільного самовияву творчого інтелекту, що вивільнявся з пут тоталітаризму.

У літературному житті небувало активізувалася перекладацька справа – як вікно у світову культуру, крізь яке вривалося свіже повітря. Вечори під проводом Григорія Кочура у Спілці письменників – канадської, французької, польської, югославської поезії – збирали небачену кількісно й ентузіастично настроєну аудиторію і перетворювалися на свято поезії і вільної думки. Адже переклад – мовби дещо периферійна порівняно з фарватером розвитку літератури галузь, і тут легше вдавалося уникнути цензурних утисків і обійти офіціозні догми. Навколо Метрів, авторитет яких був незаперечний, утворювалася молода поросль перекладачів, здатних будувати міцні й сучасні мости між українською і світовою культурою (Перепадя, Доценко, Шовкун, Череватенко, Стріха, Москаленко). У цих вечорах я брала активну участь: відкрила аудиторії своєрідну постать канадської письменниці індіанського походження Полін Джонсон (Техагіонвейк), читала свої переклади з польської, англійської і французької, а на вечорі югославської поезії за дорученням Івана Світличного читала його переклади з Десанки Максимович (він вважав, що в мене це виходить краще, ніж у нього). Валерій Марченко у своєму листі до мене згадував про це так:

“Десь наприкінці шістдесятих років у спілчанському клубі проходив вечір югославської поезії. Мій теперішній сусіда саме намірявся читати один із своїх перекладів, як слово забрав головуючий Григорій Кочур. Його пропозиція зводилась до того, щоб попросити Михайлину Коцюбинську почитати Іванові переклади. – Бо ми тут всі поснемо, – було мотивацією такого оберту справи. Зараз я хочу нагадати вам зміст того прегарного твору, який справив на мене тоді враження, можливо, своїм змістом – отже, хистом перекладача, а можливо, пристрасним, переконаним прочитанням, і лаври слід було віддавати вам. Та вже згодом я збагнув, що ділити нічого не треба. Тут мав місце випадок, коли мистецька річ заграла завдяки прегарному синтезу. Ви, певно, пам’ятаєте, в тому вірші розповідалося про тяжкий, виснажливий путь каравану, що, простуючи до мети, має торувати стежки в незнаних пустошах, дертися крізь терню диких чагарників. Погоничі потерпають від холоду вночі й від нестерпно палючого сонця вдень, їм бракує їжі, мучить спрага, чигають постійні, різноманітні небезпеки. “Валують пси, а караван іде”. Прості люди – ті погоничі. Один, не витримавши, забирає з собою ніжну, гладку жінку, теплий повстяний намет і залишає друзів, з якими вирував у путь і яким присягав на вірність. Наполягає, що зупинитись слід отут, подальша хода-бо йому здається безнадійною гонитвою за маревом. І, осівши на узбіччі, кидає навздогін караванові глузливі просторікування, вдає, ніби раніше піддавався омані, а от тепер тверезодумний і нормальний, як усі. І падають від нестачі корму верблюди, падають від хвороб та утоми погоничі. Хтось, перепросивши нечисленний гурт друзів, відступає. Цілує зраділу, вщасливлену подругу, пестить по голові дитину, з повагою показуючи на посталих на далекому овиді жертовних шукачів. Ціплять зуби погоничі, женучи від себе зневіру та смуток. Все так, а не інакше. І далекий шлях зовсім не відповідник до неправильний. Недаремно Крлежа, справді, дістав Нобелівську премію та й гідних українських тлумачів також. Бо й ваші переклади Превера мені припали до смаку, це вже на іншому вечорі. Відтоді я, коли зустрічав ваше прізвище в газеті або часописі, уважніше вчитувався в текст, сподіваючись на вибухові інтонації Крлежі.

Нав’язувалися й міцніли контакти між Києвом і Львовом, де почав діяти аналогічний Клуб, очолюваний Михайлом Косівом. Розширювалося й окреслювалося коло, яке з повним правом можна було назвати “ми”.

Уважно перечитавши нещодавно інтерв’ю з Михайлом Горинем у виданому в Польщі збірнику “Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами”, я мимоволі замислилася над тим, наскільки різними були наші шляхи до зустрічі в одній “щопті” інакодумців. Різне середовище, різні традиції, звичаєві й виховні стереотипи, зовсім відмінне ідеологічне “повітря”, непорівнянні життєві колізії – і раптом зустріч на вітрах історії і суспільного оновлення, взаємовіднайдення, єднання, утворення спільноти. Це було веління часу.

Першим перекинув місток між Києвом і Львовом Світличний. З його листом-рекомендацією до молодого мистецтвознавця Богдана Гориня я поїхала до Львова. Горинь познайомив з львівськими митцями – Леопольдом Левицьким, Теодозією Бриж, Євгеном Безніском та ін. – екскурсії по їхніх майстернях були для мене відкриттям. Я відкрила для себе культурний Львів, цей непересічний феномен сучасної, міської, української культури. Зрештою так було не тільки зі мною.

Той же Світличний одним із перших нав’язав контакти між нами і тими “першими хоробрими” з української діаспори, які приїздили до Києва. Вони завжди знаходили передусім Івана і Надію Світличних, а вже ті знайомили їх з іншими. Так було, зокрема, з подружжям Гевриків, з Вірою Вовк, Анною-Галею Горбач та ін. Незалежно від Світличного я познайомилася з болгаркою Ліляною Мінковою – літературознавцем і перекладачем, а особливо близько зійшлася зі своєю колегою чеською україністкою Зіною Геник-Березовською. Вона щороку приїздила до Києва і органічно влилася в товариство шістдесятників. “Золотою бджілкою” (очевидно, за її пухнасте рудувате волосся) ніжно називав її Іван Світличний. Вона пропагувала українську культуру в Чехословаччині, організовувала переклади молодої поезії, а прозу перекладала сама, виступала по радіо, у періодиці, зокрема в ж. “Дукля”, в наукових виданнях. Була одним з тих “гінців”, які привозили нам і вивозили з України деякі нелегальні матеріали. Недаремно її якось протримали цілу добу на кордоні в Чопі, вилучивши в неї інтервю Світличного для ж. “Дукля”. Для мене цей чехословацький канал, освячений дружбою із Зіною, був особливо важливим. Крім неї значну роль у контактах з українськими дисидентськими колами відігравали чеський мовознавець Андрій Куримський, літературознавець Орест Зілинський, не кажучи вже про Миколу Мушинку.

 

З переїздом Інституту літератури у нове приміщення на Кірова,4, а особливо після смерті Білецького, коли у директорське крісло сів Шамота, атмосфера там ставала дедалі напруженішою. Недаремно я так плакала на похороні Білецького, відчуваючи, що з його відходом щось справжнє і добре відійшло назавжди. Та в нашому відділі теорії літератури тимчасово склався якийсь надиво сприятливий мікроклімат. І як могло бути інакше, якщо у відділі (під егідою Шамоти!) зібралася крім мене така “файна компанія” – Іванисенко, Світличний, Сивокінь, аспіранти Стус і Бадзьо. Ми жили в атмосфері постійного творчого спілкування, паралельно розвивалися, разом відкривали нові імена, досі не відомі нам явища й сфери духу (коли 1965 року при розгляді моєї персональної справи у парткомі Академії наук з’ясувалося, що і я, і Світличний, і Стус, і Бадзьо вийшли з відділу, очолюваного Шамотою, присутні не могли стримати усмішки, а я – з моїм загостреним чуттям гумору – усміхалася від вуха до вуха…). Теми обирали відповідно до смаків – я, зокрема, працювала над монографією “Література як мистецтво слова”, обговорення на відділі бували (звісно, в міру тодішніх можливостей) творчими. Ми спілкувалися й поза межами інституту, така собі, хай і вельми сумнівна з сьогоднішнього погляду, але все ж таки “вольниця”, якої не міг паралізувати навіть мертвотний подих шефа. Він якось терпів нас до пори до часу.

Тим часом “поетичне відродження” початку 60-х на очах політизувалося, набувало дедалі небезпечніших з погляду режиму форм, ставало рухом Опору тоталітаризмові, національній нівеляції, придушенню свободи слова, рухом правозахисним, хоча й на позір без радикального заперечення основ. Важливим каталізатором цих процесів стала відома праця І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Для її розповсюдження було запущено потужний механізм самвидаву – і то не тільки в Києві, а й по всій Україні і за межами її (не можу не згадати надзвичайно промовистий факт: у Празі працю Дзюби передруковувала на машинці сестра Лесі Українки Оксана Косач-Шимановська…). Для мене ця праця важила багато, стала своєрідним національним “лікнепом”, прояснила й сформулювала те, що дрімало в мені, не осмислене. Сьогодні дехто, не володіючи чуттям історизму, не схильний вбачати в ній “революційного” як на той час змісту – адже думка там підкріплюється цитатами з Леніна. Але в тому й полягає конкретно-історичне значення Дзюбиної правди для тієї доби: розбивати стереотипи, вносити нові іідеї, розхитувати догми на звичній для загалу ідеологічній території, послуговуючись впоєною з молоком матері термінологією і системою понять. Адже Евересту не подолати, не освоївши попередньо якихось доступніших вершин…

Пам’ятаю, як Іван приносив мені щойно написані сторінки своєї праці, як жадібно я те все вбирала в себе, а потім залюбки передруковувала. Досі не можу збагнути, як це КГБ прогавило, що перший передрук “Інтернаціоналізму…” було зроблено на моїй машинці і саме такий примірник було вилучено на кордоні в Миколи Мушинки – серед інших висунутих проти мене пізніші набагато менш вагомих звинувачень такого, неспростовного, не було.

Самвидав – це чи не найреальніше досягнення 60-х в ідеологічній сфері – набирав обертів і ставав для нас необхідним як повітря – твори Розстріляного відродження, книга І.Кошелівця “Українська література в СРСР”, вірші й щоденник Симоненка, публіцистика Сверстюка, спогади реабілітованих, самвидав російською мовою, зокрема твори Солженіцина, публіцистика М.Джіласа, “Технологія влади” Авторханова (не можна забувати і величезної ролі белетристики й публіцистики “новомирського” кола). Руйнувались загати й табу в інформаційному полі, тріщали стереотипи, до яких ми звикли як до самоочевидних, ми долали самообмеження, виганяли з себе внутрішнього редактора. Поверталися до нормального стану самостійного людського мислення, який нашому поколінню доводилося виборювати, зазнаючи на цьому шляху чималих втрат.

У повітрі висіло тривожне передчуття. Атмосфера заборон і репресій згущалася. Кожен культурний захід, кожна неофіційна акція наштовхувалися на перепони.

“Час” настав 1965 року. Навесні звільнили з Інституту Юрія Бадзя за участь у несанкціонованому вечорі поезії на верстатобудівному заводі (точніше, за підготовку цього вечора). У серпні арештували Світличного – на той час він уже не працював в Інституті, але ж був надто закорінений в душах і пам’яті своїх недавніх колег. У вересні відбулася відома акція в кінотеатрі “Україна”, коли на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” Іван Дзюба повідомив присутнім про арешти серед української інтелігенції і на знак протесту встали чимало людей, серед яких я, Стус, Бадзьо, Кириченко. Подія набула великого розголосу. Стуса буквально через кілька днів було виключено з аспірантури “за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукової установи”. Пам’ятаю, як він, блідий, зі стиснутими кулаками, виходив з начальственого кабінету – чи то Шамоти, чи від його заступника Зубкова, – “я їм усе сказав!”

Щодо мене почалася процедура виключення з партії. Навколо мене зависла специфічна атмосфера: суміш настороженості й співчуття, осуду й розуміння. От хоча б памятна розмова із Є.П.Кирилюком, завідувачем відділу шевченкознавства, куди мене перевели з очолюваного Шамотою відділу теорії літератури, щоб не плямувала його ідеологічної чистоти. Людина полохлива, але добра, він, знаючи мене з дитинства, дуже переживав за мене і хотів допомогти, передавши мені свій досвід виживання під ідеологічним пресом. Завівши мене в якийсь куток, де нас не могли підслухати, він розповів мені, як під час чергової кампанії боротьби з українським буржуазним націоналізмом він каявся на всіх можливих рівнях, аж поки десь угорі не розібралися й не відкинули звинувачень. Я відповіла, що такі стереотипи поведінки абсолютно не відповідають мені: “І загалом як можна, віддавши стільки років вивчення творчості Шевченка, в житті поводитися так не по-шевченківськи?! Адже скажіть мені, поклавши руку на серце, якби Шевченко жив у наш час, де б він сьогодні був: з Вами на вченій раді, чи зі Світличним у камері? Ви знаєте, що зі Світличним. І я б носила йому передачі…” На цьому розмова урвалася.

Епопея виключення з партії, яка розтяглася більш як на півроку, розпочалася з партійних зборів Інституту. Від мене вимагалося, власне, трішки покаятися, визнати, що я встала на знак протесту відрухово, не подумавши, і щодо мене обмежилися б, мабуть, якоюсь доганою. Та внутрішньо я вже давно була готова скинути з себе тягар партквитка, тому поводилася незалежно й намагалася пояснити мотиви своєї поведінки, довести, що вчинила правильно. Нині, перечитуючи текст свого виступу на партзборах Інституту, бачу, яке це було наївне, напівдитяче белькотіння на тему абеткових демократичних істин, свободи волевиявлення людини тощо, але тоді це мало ефект вибуху бомби. У залі залягла така тиша, що кожне моє слово, як мені потім оповідали, було чути навіть у кінці коридору крізь зачинені двері. Погано пам’ятаю, хто як виступав, адже я дуже хвилювалася. Знаю, що дехто з моїх колег образився на моє зауваження про “дулю в кишені”, яку носять багато хто з присутніх в залі, і про то, що така конфігурація пальців мене не влаштовує. Проголосували за виключення мене з партії. Не скажу, що я відразу відчула полегкість, адже на мене чекала ще низка партійних інстанцій, на кожній з яких цю “пісню гарну й нову” треба було починати спочатку. На щастя, йти додому самій не довелося – мене провів до самого дому, не криючись, Льоня Коваленко, світла душа… (сьогоднішні молоді скептичні інтелектуали, справді, не уявляють, наскільки небезпечним, просто-таки “героїчним” був такий вчинок у тих умовах).

Після цих зборів мою справу розглядали на Комісії старих більшовиків при парткомі Академії, тоді на засіданні парткому, потім послідовно на Комісії старих більшовиків райкому, на бюро райкому, на Комісії старих більшовиків обкому і, остаточно – на бюро обкому партії. На засіданні райкому один із “суддів” на прізвище Удовиченко так непристойно на мене покрикував, що я не витримала і зі словами “У наші часи і слідчі поводяться культурніше” вийшла, грюкнувши дверима. Мою поведінку визнали зухвалою, але, до речі, того емоційного персонажа, казали мені, також не похвалили.

Напочатку цих ходінь по муках я дуже хвилювалася, але що далі, то спокійнішою ставала, а під кінець почувалася вже зовсім вільно, висловлювалася просто-таки афористично і, якщо б це тривало ще довше, мабуть, заговорила б віршами… На Комісії старих більшовиків обкому з’ясували, який стосунок я маю до Михайла Коцюбинського, розпитували про сімейний стан (на обличчях цих людей, настроєних до мене, зрештою, зовсім не вороже, було написано: і куди пнеться ця жінка із знаменитим прізвищем, маючи на руках п’ятирічну дитину?!), нарешті один з присутніх запитав: “Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?” На це я, не довго думаючи, відповіла: “Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток”. Всі завмерли, а я встала й сказала: “То я вже, мабуть, можу йти”. Наступного дня справді поклала партквиток – тут уже процедура тривала лічені хвилини. Я вийшла і з полегкістю зітхнула. На Володимирській гірці випадково зустріла Стуса (а може, й не випадково – адже він знав про мої “урочистості”). Ми сіли на лавочку, дивилися на Дніпро, і він читав мені свої переклади з Лорки. Я почувалася щасливою і вільною, хоч добре знала, щó означало в той час виключення з партії. Був червень 1966 року.

В Інституті продовжувала працювати у відділі шевченкознавства. Всередині відділу гніту не відчувала, навпаки, підтримку з боку друзів і колег, передусім Юрія Івакіна, блискучого літературознавця й пародиста, аматора мистецтва, який досить близько стояв до мого кола людей. Та загалом атмосфера була напружена. Коли я зважилася, використавши свої т. зв. “бібліотечні дні”, вирватися на пару днів до Львова разом із Зіною Ґеник-Березовською, мені було оголошено сувору догану. Я розуміла, що довго в Інституті не протримаюся. Показовим було обговорення на вченій раді моєї планової роботи про поетику Шевченка. Десь за годину перед засіданням до мене у відділ зайшов Леонід Махновець, поклав на мій стіл пачку транквілізатора і сказав: “Перед аутодафе…”

Якісь серйозні ідеологічні закиди до моєї роботи, побудованої на суто естетичному аналізі й мікроаналізі тексту Шевченка, важко було знайти, але й пропонувати до друку під маркою Інституту роботу з моїм одіозним прізвищем не можна було. Тому офіційні рецензенти Н.Крутікова і П.Колесник, власне, не так критикували те, що було мною написано, як намагалися знайти те, чого там не було, й оминали те, чого не хотіли бачити. Тож я, відповідаючи, назвала такий підхід оглуплюванням мого тексту (за таке зухвальство на мене ще й образилися) і зачитувала цілими абзацами те, чого в роботі буцімто бракувало. Монографію, ясна річ, до друку не рекомендували. Вже згодом, після мого звільнення з Інституту, нею зацікавився Леонід Новиченко, прочитав і обіцяв сприяти її публікуванню. Та нічого з того не вийшло, і вона побачила світ тільки 1990 року під назвою ”Етюди про поетику Шевченка”.

Слушною нагодою, щоб здихатися мене з Інституту, став конкурс-атестація наукових працівників. Кажуть, що перед голосуванням Шамота попередив: той, хто проголосує за мене, проголосує проти радянської влади. Не знаю, чи справді так було, але мене “прокатили” абсолютною більшістю голосів. “За” був тільки один голос. Леонід Новиченко, який ненавидів Шамоту, відразу зізнався, що то його голос (згодом, уже в часи “перебудови”, на цей голос знайшлося ще кілька претендентів).

Пригадую, як після голосування Євген Прохорович Кирилюк, людина літня й нездорова, буквально забіг до відділу, вхопив свій плащ і портфель і бігцем, не спираючись на ціпок, а тримаючи його в руках, спустився по сходах. Видно, йому було соромно дивитися мені у вічі.

Так скінчилася моя перша “десятирічка” в Інституті.

В усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом – і з інституту з усіма наступними поневіряннями я завжди була схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), склавши який, я тим самим утвердилася як людина.

Протягом понад двох десятиліть я була відірвана від Інституту. До мене доходили відомості про ті ідеологічні катаклізми й чистки, які відбувалися там. Від багатьох з тих, з ким була близька, Інститут також звільнився. За цей час поріг Інституту я переступила тільки раз – на захисті дисертації Миколи Павлюка. Знала його як сумлінного дослідника, хотілося побувати у справжній науковій атмосфері, від якої відвикла. Не збиралася виступати, ні з ким особливо не розмовляла, просто слухала. І раптом у перерві до мене підійшла Надія Матузова і сказала мені дослівно таке: “Михайлино, я знаю, Ви добре ставитеся до Павлюка, і якщо Ви не хочете зашкодити йому, – Вам краще звідси піти”. Взявши себе в руки, я відповіла: “Я не прокажена, я працівник видавництва “Вища школа”, літературознавець. Мене цікавить цей захист, і я нікуди звідси не піду”. Дещо знітившись, вона пробелькотіла щось про друзів Павлюка, які доручили їй поговорити зі мною, на що я відповіла: “Перед тим як братися за такі доручення, треба добре подумати”. Результатів голосування я не чекала (проголосували одноголосно) і пішла геть від такої “гостинності”. Не раз доводилося стикатися з такими проявами знелюднення, паралізації елементарних моральних засад в атмосфері страху, але щоразу це було так болісно й несмачно…

Десь із кінця 80-х, уже за “перебудови”, я почала час від часу бувати в Інституті (попервах мені навіть запропонували відновитися в партії…). Більшість табу вже було знято, і дихати стало легше. Погодилася розповісти про Стуса саме в Інституті, звідки його було брутально викинуто. Адже про нього тут практично нічого не знали. Хай почують про страдницький шлях свого колеги, який ходив з ними одними коридорами, пив з одних і тих самих джерел, але зумів – на відміну від багатьох – вибороти собі поставу “прямостояння” (його вислів). Хай пролунають у цих стінах його вірші, пристрасні й інтелектуально заглиблені! Гадаю, що присутні тоді все це почули й відчули.

На I Конгресі україністів виступала з доповіддю “Феномен Стуса”, спілкувалася з колегами й гостями в кулуарах. Під час перерви в дирекції п’ємо каву-чай, ведемо розмову – і це за тим самим столом, за яким мене колись виключали з партії, і голоси деякі ті ж самі, тільки от інтонації інші, не кажучи вже про слова… А я не відчуваю ні роздратування, ні зловтіхи – від цього мене завжди рятує природна незлобивість і все те ж загострене чуття гумору.

Рада тому, що можу працювати там, де починався мій творчий шлях, де можу реалізувати себе, де працювали й працюють чимало гідних людей, чий позитивний внесок в українське літературознавство незаперечний. З 1992 р. систематично працюю у відділі рукописних фондів, цьому, як на мене, найсоліднішому, базовому підрозділі Інституту. Формування архіву Стуса і праця – нелегка, але радісна – разом із сином поета над підготовкою багатотомового наукового видання його творів. Праця, яка увінчалася успіхом – маємо дев’ять книг Стусової спадщини. Допомога й співпраця всього невеличкого, але напрочуд сумлінного й доброзичливого колективу відділу. Ця друга “десятирічка” мого перебування в Інституті, яку розглядаю як продовження першої, що закінчилася так нефортунно, має спокійний творчий перебіг: крім підготовки до друку Стусового доробку, опрацювання епістолярних архівів З.Геник-Березовської та О.Ольжича, робота над улюбленою, омріяною (воістину мій “сродний труд”) темою епістолярної творчості – у вільному творчому спілкуванню, з філософським ставленням до економічних негараздів, без оглядання на заборони й цензуру. Таке собі ідилічне повернення до своєї гавані, “рамкова композиція”: від б. Шевченка, 14 – до Грушевського, 4.

 

… Та повернемося у той далекий 1968-й, коли я опинилася “на вулиці”, без засобів до існування, з 7-річною дитиною на руках. Треба було шукати якусь роботу, якийсь заробіток, та це було нелегко. Нещодавно в одному з інтерв’ю мене запитали, чи захищало мене ім’я під час репресій. Що ж, якоюсь мірою, звісно, захищало – передусім від арешту. Щоб арештувати людину з таким голосним в Україні прізвищем, треба таки було мати більш-менш вагомі докази провини і реальний “склад злочину”. Та з іншого боку, ім’я “заважало”: спробуй з таким прізвищем і науковими званнями, зафіксованими в трудовій книжці, влаштуватися на якусь непомітну заробіткову працю, приміром коректором у технічному журналі чи щось подібне. Від мене сахалися: щось тут нечисто…

У травні одержала розрахунок в Інституті (до речі, цей розрахунок було проведено за максимумом – наш старенький головний бухгалтер Прохор Петрович особисто вручив мені гроші, а в очах у нього стояли сльози). У журналах “Всесвіт”, “Дніпро”, “Жовтень” саме тоді було опубліковано мої переклади з Превера. Отже, можна було дозволити собі відпочинок, і ми з дочкою поїхали в Чернівці до моєї товаришки по Клубу творчої молоді Галини Бучинської, щоб звідти вибратися в гори. В Чернівцях до нас приєдналася моя молода колега Еля Соловей. То була нетривала, але дуже гарна сентиментальна подорож. Галинин батько був священиком, і під час мандрівки ми зупинялися у знайомих священицьких    родинах – Розтоки, Киселиця, невеличке село поблизу Федьковичевої Путили. Мальовничі гори, перевал, вічний шум Черемоша, свято Івана Купала у затишній церковиці, заклечаній зіллям, своєрідний концерт дзвонів (дзвонар у Киселиці був майстер своєї справи), доброзичливі і мовби вийняті з буденщини люди… До речі, через багато років, уже в незалежній Україні, один історик розповів мені, що, працюючи у спеціальних архівах, несподівано натрапив на щось подібне до “оперативного звіту” певних органів про цей мій невинний вояж. Виявляється, фіксувалося все: до кого я їздила, з ким спілкувалася, в кого зупинялася, а то й про що розмовляли… Добре, що я ні про що не здогадувалася і почувала себе абсолютно вільною. А загалом – промовисте свідчення атмосфери тотального стеження за індивідом, в якій доводилося жити.

Кінець літа і початок осені видалися вкрай напруженими. Дочка моя йшла в перший клас, а це завжди пов’язано з хвилюваннями й клопотами. До того ж, то було літо 1968-го. Крах празької весни – танки, совєтська окупація, моральний опір народу, осуд світової громадськості, пекучий сором за країну, в якій живеш. Люди чітко поляризувалися на тих, хто підтримував і виправдовував окупацію, і тих, хто її засуджував. Це відчувалося і в робочих колективах, де фіксувалася кожна крамольна думка, і в родинах – на всіх рівнях. Казали, що Ірина Стешенко, відома перекладачка з роду Старицьких і знакова фігура 60-х, кожного, хто заходив до неї в хату, вже на порозі питала, як той ставиться до окупації Чехословаччини, і вже залежно від відповіді впускала або зачиняла перед ним двері…

Ті дні ми переживали на одному диханні з чеськими друзями. Саме тоді, коли “братні” танки увійшли до Праги, у Києві перебував відомий чеський україніст Орест Зілинський з підлітком сином, нині відомим істориком Богданом Зілинським. Тікаючи від настороженого (м’яко кажучи!) ставлення академічного загалу до себе, вони пересиджували якомога більше часу в мене, ловлячи по моєму стареньколму радіоприймачеві вістки з Праги, зокрема останній зойк вільної радіостанції, окупованої “старшим братом”… А у вересні 1968 року Зіна Ґеник-Березовська і мовознавець Андрій Куримський, знехтувавши осудом колег, які цуралися будь-яких контактів з окупантами, таки приїхали до Києва (казали, що їхали вдвох у порожньому вагоні), щоб поділитися з друзями враженнями і відчути підтримку. Тоді в мене зібралося добірне товариство (Дзюба, Світличний, Сверстюк, Стус та ін.). Пригадую дуже характерну для панівної атмосфери деталь. Наступного ранку, коли я відводила до школи свою першокласницю доньку, вона несподівано сказала моїй товаришці, яку ми зустріли по дорозі: “А ти знаєш, що було написано в Празі на стінах? Іван, іді дамой!” І на моє зауваження, що в школі переповідати такого не варто, відповіла: “Чи ж я дурна?!”

Поразку празької весни ми сприймали екзистенційно: “… Переживаємо вашу трагедію як свою власну (бо це таки наша спільна трагедія)”, – писав Іван Світличний Зіні Ґеник-Березовській у листі від 5 лютого 1969 р. Все тоді – виключно з моїми особистими проблемами – відійшло на другий план. Та життя брало своє. Треба було за щось жити, якось визначитися з роботою.

Куди б я не потикалася в пошуках роботи – всюди було глухо. Та от до мене раптом якимись кружними шляхами почала доходити інформація начебто з ідеологічного відділу ЦК: треба звернутися до новоствореного видавництва “Вища школа”, і там тебе приймуть. Згодом з розрізнених чуток склалася приблизно така версія. Моя товаришка з Канади Марія Скрипник, комуністка (вона навчалася в партійній школі у Києві, де ми й познайомилися), діячка прорадянського Товариства обєднаних українців Канади, редактор його органу англомовної газети “The Ukrainian Canadian” і перекладачка української літератури на англійську мову, людина добра й порядна, звернулася до канадської компартії з проханням втрутитися в мою ситуацію. Мотивація: негоже, щоб людина з таким прізвищем, відомий літературознавець, племінниця класика української літератури, та ще й з малолітньою дитиною, залишалася без засобів до існування. Це кидає тінь на радянську владу і “ллє воду (о спасенна фразеологія тих часів!) на млин” ідеологічних ворогів. Мовби таке втручання канадської компартії на вищому рівні в особі її першого секретаря У.Каштана, справді, мало місце, і наслідки не забарилися. Не ручуся за вірогідність цієї версії (за що купила…), та коли я прийшла до головного редактора видавництва “Вища школа” А.С.Кривошеї, мене зустріли дуже тепло (відчувалося, що ґрунт підготовлено) і відразу зарахували старшим редактором до відділу уніфікації наукової термінології.

Досить скоро я усвідомила, що мені певним чином поталанило. Передусім саме видавництво – його було створено на хвилі шелестівських натяків на “українізацію” вищої школи для забезпечення вузів України власними підручниками, у тім числі й україномовними. Наш відділ – уніфікації наукової термінології – власне й був покликаний забезпечити належний термінологічний рівень навчальної продукції. Ми займалися літературним редагуванням з ухилом у суто термінологічну роботу. Намагалися нав’язати контакти з комісією з наукової термінології, з Інститутом мовознавства, видавали термінологічні бюлетені з різних галузей знання для внутрішньовидавничого користування, проводили у фахових редакціях відповідні обговорення, просто працювали індивідуально з редакторами, які погано знали українську мову (а таких не бракувало). Разом із завідувачкою відділу якось навіть написали статтю до юридичного журналу, в якому висловлювали свої зауваження з приводу зафіксованих у кодексах термінів (її не було опубліковано). Тож я почувала себе якоюсь мірою потрібною, хоча шляхи до творчого життя мені було надійно перекрито.

Та головне, в чому мені пощастило, – це завідувачка нашого відділу Неоніла Яківна Кучерявенко, людина винятково світла й порядна, добрий фахівець і органічна українка. Її любили й поважали, і загалом відділ мав добру репутацію у видавництві. Знаю твердо, що мені було б набагато важче пережити ті вісімнадцять років, які я пропрацювала у видавництві (а це були роки утисків, наклепів і постійних стресів, роки повної ізоляції від світу наукового і літературного – за цей час у друк не прорвалося жодного мого слова, а книжки мої вилучали з бібліотек), якби поруч не було цього тихого янгола-охоронця.

Атмосфера в редакції була робоча й доброзичлива. На побутовому, суто людському рівні я завжди мала підтримку. Утиски, які чинилися проти мене, відбувалися десь там на офіційному рівні, не заторкуючи глибших шарів свідомості більшості моїх колег – звісно, марно було б чекати повного розуміння, якоїсь відважної співучасті, спротиву офіціозові, але співчуття й неприйняття ярликів зоологічної націоналістки й антирадянщиці, що їх навішували на мене, я завжди відчувала, Принаймні не очікувала від колеги ножа в спину, а це вже в тій атмосфері багато важило.

Попервах я працювала досить спокійно: в офіційних чинників руки до мене не доходили, були важливіші справи. Так, коли трапилася трагедія з Аллою Горською, я кілька днів взагалі не ходила на роботу (підготовка виставки її робіт у художній майстерні, підготовка до похорону, сам похорон), і це , на диво, обійшлося без санкцій. Все змінилося починаючи зі зловісного 1972-го.

 

10 січня стартувала широкомасштабна репресивна кампанія проти українських інакодумців, вони ж українські буржуазні націоналісти. Було арештовано Є.Сверстюка, І.Світличного, В.Стуса, В.Чорновола та ін., трохи згодом І.Дзюбу і Н.Світличну, затримано З.Франко. Після першого шоку – типові клопоти й хвилювання: невідомість, тривога за близьких, допити, обшуки, густа пелена інсинуацій і пліток, звільнення з роботи, переслідування родин ув’язнених, загроза психіатричних санкцій, згодом шукання адвокатів ― захід хоча й марний здебільшого, проте конечний, підготовка передач, виряджання до таборів… Весь “джентльменський набір”, добре відомий з відповідної мемуарної літератури. Наведу один промовистий документ, що зберігся в моєму архіві – мій лист до В.Щербицького з приводу сина Надії Світличної Яреми, якого після її арешту забрали від родичів:

Шановний Володимире Васильовичу!

Уже кілька разів протягом останніх місяців поривалася написати Вам. Спонукали мене до цього все нові факти арештів у близьких мені колах української інтелігенції, породжена ними атмосфера залякування, шантажу, перекручування фактів, плекання найдикіших пліток (я маю підстави твердити це!). Та щоразу я відкладала перо. Адже знаю добре, з власного гіркого досвіду, що подібні звертання здебільшого не дають нічого (крім репресій авторові листа…).

Проте сьогодні я не можу мовчати. Кілька днів тому органами КДБ вчинено дикий злочин – ожили зловісні примари 37-го року! 18 травня разом з Надією Світличною фактично заарештовано і її дворічного сина. Його забрано від матері і на її очах віддано в дитячий будинок, щоб, ідучи за грати, вона не мала ні найменших сумнівів відносно долі сина: його відірвано від рідних, вирвано із звичної обстановки, завдано непоправної психічної травми.

Для чого це зроблено? Кому це потрібно? Адже дворічний Ярема Світличний має рідних, і то найближчих: має бабусю, рідну тітку, які можуть створити йому нормальні умови для виховання і хоч якось компенсувати заподіяну дитині кривду. Він має і “другу матір” – Леоніду Світличну, дружину його дядька, яка була від його народження найближчою для нього після матері істотою. До того ж ця дитина хвора, з вродженим пороком серця, дитина, що стоїть на обліку в клініці Амосова і як ніхто потребує особливого догляду і опіки.

Очевидно, це зроблено для того, щоб мати змогу шантажувати тих Світличних, які уже за ґратами і “добити” тих, які поки що на волі. Для того, щоб ще більше тероризувати уже вкрай стероризований загал. Та хіба можна як знаряддя для таких не вельми достойних справ використовувати дитину?!

До якого б юридичного викруту не вдалися ті, що відповідають за цей злочин, я певна: це протизаконно і перед лицем права і з огляду на елементарні засади людської моралі, на яких стоїть цивілізоване суспільство. Подібні акції мають в історії свою належну кваліфікацію і свою назву.

Як могло статися таке в країні, на прапорах якої накреслено найсвітліші ідеали людства?

Як можна однією і тією ж рукою підписувати відозву про звільнення Анжели Девіс і наказ про дику безглузду розправу над дитиною?!

Мабуть, мій лист – це глас вопіющого в пустелі. Маю сумнів, чи взагалі він дійде до Вас. І все-таки звертаюся до Вас не лише як до керівника держави, а й як до людини, до батька, звертаюся до Вашої людяності.

Прислухайтесь: плаче дитина; це означає, що в домі не все гаразд.

Зупиніть, поки не пізно, руку КДБ, яка знов розгулялася так нестримно і так злочинно!

Поверніть Ярему Світличного його рідним!

Михайлина Коцюбинська

 

У тому всьому треба було жити, працювати, підтримувати один одного і не втратити себе. Перші два місяці після початку репресій мене не чіпали – “згадали” про мене у березні і почалися регулярні виклики до КҐБ.

От коли я вповні оцінила свою завідувачку! Такі виклики автоматично були сигналом до цькування на роботі. Що ж до мого відділу, тут було все мирно, і ставлення до мене не змінилося. Мої колеги, звісно, знали, куди я зникаю, але в нас не прийнято було про це говорити. Коли мені телефонували “звідти”, Ніла Яківна кивала головою, і я йшла, а повернувшись, приносила їй довідку про те, де я була в робочий час. Вона гидливо брала довідку двома пальцями і клала її десь у надра письмового столу на той випадок, якщо їй доведеться звітувати про мою відсутність. Раз за мною прийшли просто до видавництва – здоровенний такий чоловік, в якого буквально на чолі було викарбувано приналежність до певних органів. Мої колеги зрозуміли це так, що мене “забрали”. Ніла Яківна казала мені пізніше, що вона йшла з роботи додому пішки всю дорогу і плакала. Коли я на другий день з’явилася на роботі, всі зітхнули з полегкістю, а на мій стіл хтось поставив квіти...

Уже після перших розмов у КҐБ я зрозуміла, що там виник задум використати моє прізвище, поєднавши  його з не менш голосним прізвищем Зиновії Франко і змусивши нас разом виступити з каяттям і осудом своїх заарештованих друзів. Мене намагалися залякати, шантажували тим, що відберуть у мене дитину, бо я не гідна її виховувати. Іноді надовго лишали мене саму в кабінеті, очевидно, щоб я “дійшла до кондицій”. Я досить швидко зорієнтувалася і на такий випадок завжди мала в портфелі який-небудь польський детектив, які полюбляла, і після того як кілька разів мій розмовник, повернувшись, застав мене за тим, що я спокійнісінько читаю детектив та ще й гризу при цьому яблуко, ці експерименти припинилися. А то й брала з собою з роботи рукопис і у проміжках редагувала текст: ”Ви мене тут тримаєте, а мені треба виконувати норму”. Ось такі ігри…

Розмови точилися передусім навколо моїх заарештованих друзів. Та я стійко й послідовно “не пам’ятала” фактів, які цікавили моїх бесідників, а у дискусії з приводу поглядів моїх заарештованих друзів принципово не вдавалася: за погляди не судять – от вийдуть на волю, тоді й поговоримо з ними про їхні “помилки” і про мої “незгоди” з ними. Особливо цікавив кагебістів “чеський слід”. У зв’язку з моєю близькістю із Зіною Ґеник-Березовською та Андрієм Куримським з Праги назрівав сюжет: канал передачі самвидаву, передусім Українського вісника, за кордон. Невдовзі я зрозуміла, що Зіна Франко почала говорити те, чого від неї очікували, причому інформація надходить дуже плутана й недостовірна. Звичайно, я все заперечувала. Знаю, що її шантажували дітьми, квартирою (та мало чим можна було в таких умовах тероризувати, вміючи!).

Навесні 1972 мене послали начебто у службове відрядження до Харкова до видавництва при університеті. Там через пару днів мене забрали до місцевого КҐБ й показали опубліковане в “Радянській Україні” каяття З.Франко, мабуть, приурочене до мого візиту до Харкова. Я подивилася на заголовок і підпис і повернула їм газету. Мій розмовник був шокований: “Невже ви не хочете цього прочитати?” Я їм на це: “Мені добре знайомий цей жанр, і краще, ніж каявся Го Мо-жо, вона все одно не зуміє” (у своєму каятті той писав, що мав би прилюдно вивалятися в болоті, щоб спокутувати свою провину). Згодом З.Франко змусили виступити з тим по телебаченню. До речі, десь тоді ж з аналогічним каяттям по телебаченню виступав Звіад Гамсахурдія, і мої “вихователі” з КҐБ весь час наводили мені ці факти як зразки поведінки, в той час як я “ганьблю велике ім’я”… Діяло все це гнітюче…

Якось КҐБ влаштувало нам із З.Франко очну ставку. Мене забрали з роботи, завезли на Володимирську, завели до кімнати, в якій я раніше не бувала, – там на мене вже чекала З.Франко. Керував розмовою слідчий Микола Кольчик, той самий, який працював із Дзюбою, найінтелігентніший з усіх кагебістів, з якими мені довелося зустрічатися (його обличчя і прізвище я знала ще зі студентських часів, він був десь моїм ровесником, вчився на юридичному факультеті, і наші фото на Дошці пошани висіли поруч). Кольчик почав: “Тоді-то й тоді-то Зиновія Тарасівна у вас вдома передала “Український вісник” Андрієві Куримському”. Я на це: “Ви запитували мене про це десятки разів, і я стільки ж відповідала вам і відповім іще раз: нічого подібного я не пам’ятаю”. На це Кольчик: “А Зиновія Тарасівна стверджує, що передавала”. Франко мовчить, дедалі більше внутрішньо напружуючись. Хвилину Кольчик дивився на неї очікувально, а тоді як рикне: “Ну, Тарасівно!”, і вона почала швидко говорити… Ситуація до краю прикра: до мене, незважаючи на те, що я змішувала їм усі карти, ставляться коректно і з повагою, а до неї… Так ламали людей… Коли після цієї очної ставки я вийшла на вулицю, в мене підгиналися ноги. Пам’ятаю, що я відразу ж зайшла до Дзюби (він тоді ще був на волі) у видавництво “Дніпро”, яке містилося недалеко від КҐБ – мені хотілося доторкнутися до людини.

Хоча з хитромудрого каґебістського сценарію об’єднання двох голосних імен для прилюдного каяття нічого не вийшло, проте допити тривали й далі. Правда, напруга пішла на спад, для розмов зі мною залучали якихось стажистів, видно було, що не дуже знають, що зі мною робити. Нарешті, я вирішила написати голові КГБ Федорчукові листа, який закінчувався приблизно так: “Ви хочете почути від мене не те, що я кажу, а те, що ви хочете почути. Та незважаючи на будь-які наслідки для мене я цього не зроблю” (підкреслено червоним). Уявіть собі, що цей лист дав результат, мене тим часом перестали викликати на Володимирську. Так закінчився мій перший раунд двобою з органами.

Другий раунд розпочався, коли Дзюба виступив з покаянною статтею, і я написала йому з цього приводу листа. Причому домовилася з одним знайомим, що той йому цього листа передасть у нього вдома просто в руки. Так той і зробив. Та хто міг передбачити, що саме в цей час у Дзюби вдома був Кольчик, який того листа тут же й забрав (про це я згодом довідалася цілком випадково). На жаль, цей текст як документ епохи втрачено. На другий день до мене прийшли з обшуком. Мені якось вдалося шепнути своїй одинадцятирічній доньці, де лежить чернетка листа, але пояснити, що її не треба знищувати, а спробувати переховати, вже не вдалося, і вона на власний розсуд за всіма правилами конспірації знищила документ, спустивши воду в туалеті. Такий ось вертеп…

 

Як виживалося в ті часи? Нелегко, звичайно, але допомагала надзвичайна солідарність, згуртованість усіх причетних до нашої “щопти” друзів і однодумців – тих, кому пощастило лишитися на волі (досить умовній), родин заарештованих та їхніх колег. Постійне відчуття ліктя, взаємодопомога моральна й матеріальна, яка надходила подекуди несподівано, від людей, які боялися афішуватися, але співчували. Часто збиралися, відзначали разом усі родинні дати – і посередині стола неодмінна чарка для тих, кого немає з нами. Гуртом дбали про дітей, які лишитися без батьків, допомагали, забезпечували їм як могли товариство собі подібних, більш-менш вільне спілкування. В епістолярії 60-70-х (Стуса, Світличного, Сверстюка, Чорновола та їхніх численних кореспондентів) дитяча тема – одна з найголовніших. Допомагали готувати передачі ув’язненим, гуртом збирали “декабристок” у далеку дорогу на побачення. Подробиці цієї атмосфери гуртового тихого, а то й голосного морального опору репресивній системі надзвичайно виразно відтворено у докладних і змістовних спогадах Світлани Кириченко “Люди не зі страху”, що публікуються у ж. “Кур’єр Кривбасу”, та й загалом епістолярно-мемуарних свідчень цієї доби назбиралося вже чимало.

Колосальне значення для регенерації душевних сил мали колективні вилазки на природу – найчастіше в ліс десь за станцією Коавдієве по гриби або конвалії. Переді мною стара фотографія, яка щасливо увічнила одну з них: Стус, Світличні, Іванисенки, Дворки, Михайло Горинь, Данило Шумук, Зіна Геник-Березовська, я, наші діти. Вогнище, печена картопля, пісні, анекдоти… А поміж тим – обмін важливою інформацією, серйозні дискусії. Можливість відчути себе собою. Хоча частенько навіть під час таких мовби зовсім невинних прогулянок відчувалося, що ми не самі, що нас “пасуть”. Особливо запам’яталася прогулянка в ліс у Пущу-Водицю десь наприкінці 60-х з Вірою Вовк – тоді ще з нами були і Сверстюк, і Світличний. На галявині невідомо звідки виринало якесь авто, а неподалік розташовувалися підозрілі “грибники” з порожніми кошиками і невитравним тавром “мистецтвознавців у цивільному” на обличчі.

Колись іще знайдеться, мабуть, літописець нашої “Прип’ятської республіки” на чолі з незмінним “вождем” Генріхом Дворком – регулярних гуртових виїздів човнами на Прип’ять. Наметове містечко, “дикий” побут, чарівні плеса ще дочорнобильської Прип’яті, гори риби, ранкові тумани й пізні вогнища… У своїх спогадах про Стуса я згадувала прип’ятські будні, наші дискусії про його “Феномен доби”, бучне свято Нептуна з Василем у головній ролі. Ще врізався в пам’ять такий момент. В те літо американці саме висадилися на Місяць. Пізній вечір, лежу в наметі і слухаю по радіо останні секунди перед стартом: десять, дев’ять… три, два, один – старт! Дивовижне відчуття: клаптик земної поверхні – і безмежність, Я і Всесвіт…

Для мене дуже багато важили подорожі по пам’ятних місцях України. Любили їздити сама. Заздалегідь розробляла маршрути за книгою Г.Логвина “По Україні”. Принагідно заїздила до друзів і знайомих, а далі сама, вірніше удвох з доброю книжкою. Так по Черкащині я, залишивши дитину в друзів у Золотоноші, подорожувала разом з Богданом-Ігорем Антоничем (його книжку було щойно видано у Пряшеві) – і відкривала для себе його поезію паралельно з враженнями від напоєної “тінями незабутих предків” шевченківської землі: Чигирин – Суботів-Моринці – Керелівка – Звенигородка, іншим разом Кам’янка з “тінями” Чайковського і декабристів. Мої листи до Зіни Геник-Березовської з цієї мандрівки буквально інкрустовано цитатами з поета (ранній ранок у Суботові біля Богданової криниці – “вливається день до долини, мов свіже молоко до миски”). Волинь: зупинившись в Луцьку у батьків свого колеги по Інституту Юрка Покальчука, які відкрили мені красоти Луцька, виїздила у радіальні маршрути (Берестечко, Володимир-Волинський, Кременець). Чернігівщина – Сумщина: Батурин, Глухів, Путивль; іншим разом Прилуки – звідти Мотронівський монастир, Сокиринці, Тростянець.

Кожного свята, доточивши до неробочих днів (якщо вдавалося) день-два, виривалася до Львова, а звідти разом зі своєю посестрою Атеною Пашко десь неподалік: Олеський замок, Крехівський монастир, Потелич (славнозвісний стінопис у місцевому храмі вдалося розгледіти лише в замкову щілину – було зачинено), Косів, Криворівня, чарівне село із дзвінкою назвою Дземброня високо в горах по дорозі на Буркут. В цьому селі мав хату-майстерню художник Григорій Якутович – старосвітську, з місцем для ватри всередині, як у колибі. Виходячи з хати, ступалося на ромашковий килим, а просто над твоєю головою кублилися і сідали на плечі білі пасма хмар… Казав, що відкупив цю хату в старенького гуцула, якого діти забрали до себе в село ближче до цивілізації, а він все шкодував за своєю оселею, де почувався “гейби орел”.

Якось у 70-ті вибралася далеко – аж до Узбекистану: в Андижані жила моя кузина Наталія Богатирьова, дочка сестри Коцюбинського Ольги (2003 року ця моя остання родичка по Коцюбинському в другому коліні померла). Виїхавши під час війни в евакуацію, вона так і лишилася жити в Середній Азії. Тоді я зачерпнула трохи Сходу: жила в сестри в Андижані, звідти виїздили разом на екскурсії – незабутні, аж примарні у своїй екзотичній красі Самарканд і Бухара, Фергана, Ошська долина і святе місце Арсланбоб у Киргизії. Їздили, озброївшись путівниками, керовані властивою мені інтуїцією мандрівника. Я розкошувала: магія незнаних ландшафтів – природних та історичних, дивне відчуття зв’язку часів, своєї ідентичності і разом з тим якоїсь відстороненості: це я і водночас мовби не я… Вписаність у час і простір, розширення культурного простору, жадібна відкритість до Іншого, яка завжди жила і живе в мені.

Велике значення для мене мали поїздки до Прибалтики (та й не лише для мене – адже для нас то вже був трохи закордон). Ще взимку я вибирала маршрут, зв’язувалася листовно з туристичним агенством, оплачувала путівки, і мені висилали їх – навесні нам з дочкою уже “мандрівочка пахла”. Естонія: казково гарне Неліярве за 50 км від Талліна – з його постльодовиковим ландшафтом і глибокими синіми озерами, і майже щодня електричкою до Талліна, далі – Чудське озеро, Нарва, Тарту. Двічі була в Литві: першій раз зупинялася у Вільнюсі в сестри свого інститутського колеги Л.Коваленка, а звідти разом із Валерією Смілянською вирушили у романтичну подоріж човнами по озерах. Вдруге у Вільнюсі – теплому, такому близькому “городі преславнім” – за рекомендацією Надії Світличної жили в родині відомої литовської правозахисниці Нійоле Садунайте. Тракай, Ігналіна, а далі Латвія: Саулескалнс (“Сонячна гора”) поблизу Даугаупілса і довга подорож через пів-Латвії автобусом до Риги.

Друга зустріч з Латвією відбулася вже далеко пізніше, у зовсім іншій атмосфері. Початок 90-х, роки “перебудови”, Будинок творчості письменників (я – новоспечений член Спілки письменників) у Дубулти на Ризькому узбережжі. Надзвичайно змістовні екскурсії до пам’ятних історико-культурних, багатих на запаморочливо гарні ландшафти місць північної Латвії – Сигулда, Цесис, Валмієра, Тукумс – Кулдига, суворе спокійне море – тут добре думалося й відпочивалося. То був 1991 рік, серпень, і епопею з ГКЧП та її наслідки мені судилося пережити далеко від дому. Там усе було складніше, ніж у Києві. Перервався на якийсь час зв’язок зі світом, по дорозі сунули танки й бетеери, в небі безперервно кружляли вертольоти. У Ризі було введено комендантську годину, і коли шофер Будинку творчості, злегковаживши забороною, у невідповідний час поїхав до Риги, його застрелили – це приголомшило всіх. Далі події розгорталися блискавично. Ми (я зблизилася з однією славною грузинською родиною) припадали до телевізора і з радістю виокремлювали в натовпі захисників Білого дому наш синьо-жовтий прапор. Там я зустріла акти проголошення незалежності і Латвії, і України. На моїх очах було демонтовано два пам’ятники Леніну – величезний кам’яний монстр у Дубулти на галявині перед моїми вікнами і у самій Ризі. Передчуваючи, що я вже, мабуть, ніколи більше сюди не доберуся, я щодня їздила електричкою до Риги, блукала її настроєвими старими кварталами. Всюди ще були сліди недавньої облоги, один з вітражів Домського собору було розбито, а вулички, що вели до собору, наїжачилися протитанковими шипами…

Та я забігла вперед. А якщо повернутися до теми моїх подорожей 60-70-х, хочу підкреслити таку деталь. Де б я не була, якими б красотами не насолоджувалася, які б враження не вбирала в себе, – завжди відчувала потребу поділитися тим усім з друзями в таборі й засланні. Завжди накуповувала якнайкращих листівок з місцевим колоритом (пейзажі, історичні й культурні пам’ятки), усамітнювалася в якомусь гарному й затишному місці і писала на тих листівках про все, що бачила, що відчувала. Так і бачу себе за цим заняттям – то на високому березі Сейму в колишньому маєтку Лизогубів у Седнєві, то в Батурині поблизу палацу Розумовського, то в “Путивлі-граді”, де колись плакала Ярославна, то на руїнах замку королеви Бони, що височіє над Кременцем, то біля Острої Брами у Вільнюсі, то на руїнах обсерваторії Улугбека… У конверті набиралося десь чотири-п’ять листівок. Вони, як правило, доходили – адже це був текст принципово аполітичний, без будь-яких недозволених “умовностей”. Судячи з того, як сприймали ці листівки (Василь Стус навіть переповідає зміст деяких з них у листах до дружини), гадаю, що то було, мабуть, важливо для людей, обмежених колючим дротом – вікно у світ, прорив в інший часопростір.

Загалом листування у той час для всіх нас мало надзвичайно велике значення, було екзистенційно важливим. Це була така собі віртуальна територія духовна, мовби й тісно пов’язана з буднями, та водночас – над ними (як писав у листі до дружини Василь Стус, “людський дух – аби був неуярмлений в часі, аби – як і належить духові – витав, ширяв над”), де ми могли вільно – хай і відносно – спілкуватися, не відмовляючись від розкоші бути собою.

 

Репресивний зашморг навколо мене почав тугіше затягуватися 1977 року у зв’язку з арештами членів Гельсінської групи. Я формально не належала до Групи, але активно спілкувалася з деякими її членами, передусім з Мирославом Мариновичем і Миколою Матусевичем (вони винаймали кімнатку у старому будиночку на колишній Леніна навпроти мене, і я добре почувала себе у їхньому розкутому молодому товаристві).

23 квітня 1977 р. (якраз на 16-річчя моєї доньки) в мене було зроблено обшук і знайдено примірник відозви Гельсінської групи. За кілька днів у видавництві несподівано, в обідню перерву, було скликано збори колективу видавництва, на яких стояло питання про звільнення мене з роботи за антирадянську діяльність. Донька, яка прийшла підтримати мене, згодом розповідала, що в задніх рядах взагалі ніхто не голосував, лише на виду в начальства треба було якось визначитися, і люди нехотя підносили руку “за” виключення. Виступали на зборах лише завідувачі редакцій, усі без особливих емоцій вимовляли приблизно один і той же завчений текст про мої ідеологічні помилки. Проти проголосувало двоє: секретарка Людмила Коробова і моя колега з редакції Люба Хейна (в майбутньому Маринович). Вона демонстративно встала і піднесла руку “проти” – це був справді на той час героїчний вчинок, і важко уявити, що з нею потім виробляли. Мені врешті дали спокій (очевидно, було дано вказівку мене тільки полякати), а її проблемам не було кінця, зрештою вона змушена була піти з видавництва. Мене намагалися ізолювати, залякати моїх колег, особливо “викручували” мою завідувачку, та на ставлення людей до мене, треба сказати, все це не дуже впливало. “В низах” мені співчували, намагалися допомогти. Так, незважаючи на заборону, протягом років мені постачали рукописи для перекладу (додаток до заробітку): хтось із моїх колег оформляв роботу на себе, а я вже перекладала. Так з-під мого пера вийшли такі опуси, як “Зубопротезне матеріалознавство” або “Інфекційні хвороби”.

Періодично мене викликали то як свідка на судові процеси (над М.Матусевичем і М.Мариновичем у Василькові, над Василем Стусом у 80-му – докладно описано у спогадах про нього), то на допити й “спасенні” розмови в КГБ, щоб не забувала, що я “під ковпаком”. Зачитували якісь свідчення проти мене (годі було розібрати, чи справжні, чи сфальшовані) різних людей, показували якісь дурнуваті статті екстремістського характеру з діаспорних кіл (такого також не бракувало). Все це страшенно гнітило. Одного разу я не витримала і припинила цей нав’язаний мені “виховний” діалог словами: “Мабуть, уже досить. Пускайте мене додому – мені треба помити руки”.

До всього ще долучалася наклепницька кампанія у пресі. 29 квітня 1977 р. у “Літературній Україні” було опубліковано статтю В.Горнового (псевдонім) “За ”так” грошей не дають”, де було в дусі часу облито брудом мене і Б.Антоненка-Давидовича за наші т.зв. “зв’язки із закордоном”. Анонімний автор пасквіля не посоромився втягти у свою брудну писанину і мою школярку-доньку. В мене зберігся текст мого листа до “Літературної України” з цього приводу:

До редакції газети

“Літературна Україна”

Соромно, товариші! Такі перші слова, які спадають на думку після ознайомлення з опублікованою в номері за 29 квітня 1977 р. статтею “За ”так” грошей не дають”. Як могла “Літературна Україна” опуститися до опублікування такого пасквіля?!

Заощаджуючи емоції, спинюся тільки на тих абзацах, які стосуються безпосередньо моєї особи. Про що, власне, йдеться? Чим живиться “благородне обурення” автора? Де факти – хоч якісь, хоч найменші? Який зв’язок між фірмою “Діннерман і К°” і мною та моєю дочкою Тетяною?! Хто і які “гроші” нам дає? І за віщо?

Яким чином спромоглися ті міфічні дописувачі до газети так ретельно вивчити досить скромний гардероб моєї доньки, який – запевняю вас! – за процентним відношенням у ньому імпортних речей нічим не відрізняється від гардеробу абсолютної більшості її ровесниць. І звідки відомо тим всезнаючим “правдолюбцям”, байдуже мені до її шкільних оцінок чи ні? Зрештою, чому базарні плітки мають обходити “Літературну Україну”, серйозну газету, орган Спілки письменників України. Адже письменники мають захищати людей від наклепів, а не сприяти поширенню їх. І взагалі – як могла піднятися рука вплести в таку брудну писанину ім’я дитини?! Що це – сигнал до цькування чи урок педагогіки і високої моралі?!

А щодо автора, то він недаремно сховався за псевдонімом. За “так” подібних статей не пишуть…

 

3.05.1977 р.

 

У видавництві було сформовано комісію з кількох чоловік, які ходили до школи “перевіряти факти”. Треба віддати належне директорові школи (він добре знав мене, адже я роками працювала в батьківському комітеті школи), який захистив нас із дочкою. Я ходила до редактора “Літературної України” В.Виноградського з вимогою показати мені листи “обурених трудящих”, які буцімто лягли в основу пасквілю. Він не наважувався глянути мені в очі, буркотів щось невиразне.

Загалом тема “подачок з-за кордону” експлуатувалася на повну котушку. “Пакунки з-за кордону” – це страшенно впливало на уяву середньостатистичного гомо совєтикуса! Насправді ж я від провокативних посилок невідомо від кого послідовно відмовлялася. Якщо й отримала якусь, то від своєї доброї знайомої з Торонто Тетяни Горохович, з якою познайомилася у 60-ті в Києві і регулярно листувалася й бачилася під час її приїздів до Києва. Після одного з таких приїздів її затримали на кордоні. Не знаю вже, як там з нею поводилися, до яких аргументів вдавалися і як виривали “зізнання” чи й фабрикували їх, але на основі цього було зляпано памфлет “Заокеанська пташка з оунівського піддашшя”, в якому діставалося й мені, і дружині Івана Світличного Леоніді, й іншим. Якісь відповідні матеріали було переслано директорові мого видавництва. Сьогодні важко в це повірити, але коронним доказом моєї “продажності” був запис у нотатнику Тетяни Горохович “Для Михасі блузку”. Пригадую, що тоді я сказала на це: “Ну, то й що з того? Адже якби я їхала до неї, то також везла б якийсь подарунок” і додала, що не розмовлятиму більше на ганчір’яні теми.

          На роботі мене контролювали на кожному кроці. Якось я поїхала у вихідні до Чернігова на могилу батьків і в понеділок запізнилася на роботу хвилин на п’ятнадцять – за це мене позбавили “тринадцятої зарплати”. Я не могла вийти з видавництва бодай на хвилину в побутових потребах – відразу догана. Такий собі міні-табір на робочому місці...

          У цьому ж контексті тотального контролю за людською приватністю хочу торкнутися однієї дуже делікатної особистої справи, яка у “королівстві кривих дзеркал” несподівано набула суспільного резонансу. Я вже згадувала серед найближчих мені людей Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Жилося йому завжди нелегко, а на початку 80-х і зовсім нестерпно. Дружина тяжко хворіла, а син став кримінальним злочинцем (зважаючи на те, ким був в очах КҐБ Антоненко-Давидович, я переконана, що до всіх справ навколо сина безпосередню причетність мала ця установа). Коли померла дружина, Борис Дмитрович опинився в дуже скрутній ситуації. Він потребував догляду, допомоги, підтримки, і я погодилася на його прохання і переїхала до нього. Опікувалася ним як могла. Наш дім був теплий і затишний, завжди відкритий для друзів – а друзі в нас були спільні. З часом Борис Дмитрович дедалі більше прив’язувався до мене. Він запропонував мені одружитися, і я погодилася. Саме тоді розпочалася наша “шлюбна епопея”. Почали кружляти найрізноманітніші плітки. Бориса Дмитровича навіть викликали до Комісії ветеранівСпілки письменників і намагалися урезонити: незручно в його літа одружуватися з набагато молодшою від нього жінкою (хоча, зрештою, я вже була в перед-пенсійному віці – і загалом кого те все мало обходити?!).

          За два дня перед датою реєстрації шлюбу до ЗАГСу з табору, де відбував покарання син Антоненка-Давидовича, надійшла від нього заява, де він просив не реєструвати шлюбу батька з аферисткою. Такий же густо наклепницький лист надійшов і до видавництва, де я працювала. Коли ми у призначений день прийшли до ЗАГСу, завідувачка викликала мене до свого кабінету й повідомила про заяву сина Антоненка-Давидовича, резюмуючи, що вони мають на неї якось відреагувати і тому реєстрація шлюбу відкладається. Присутня тут же моя донька висловила досить різко все те, що вона думала з цього приводу. Я і дружина Світличного Леоніда, яка мала бути нам за свідка, якось заспокоїли її і вийшли з кабінету. Та наступного дня до нас додому по мою доньку прийшов міліціонер. Він сказав, що троє свідків (в кабінеті крім нас зі Світличною нікого не було) посвідчили, що вона нецензурно лаялася і кидалася на офіційну особу з кулаками. Відбувся суд, на якому їй дорікали за те, що вона мене захищала, і присудили її до штрафу. Я тоді гірко жартувала, що в нашій родині “не репресованою” залишилася тільки моя трирічна внучка.

          Тричі подавали ми заяви на одруження (відмовитися від цієї – явно провальної! – ідеї Борис Дмитрович нізащо не хотів), і тричі цей акт відкладали: за кілька днів до дати реєстрації надходив лист від сина тощо. КГБ відстежувало всі наші кроки і диктувало йому, куди і що писати. От і вирішуй, хто впав нижче морально: ляльководи, які смикали за мотузки, чи повністю залежний від них хлопець-зек?! Пізніше Бориса Дмитровича в судовому порядку намагалися визнати недієздатним, довести, що він неосудний. До нас додому приходили лікарі-психіатри (слід сказати, що почували вони себе при цьому дуже не в своїй тарілці), мене викликали на виховні розмови до районного судді, продовжували цькувати на роботі, куди й далі надходили “ароматні” листи від Євгена Антоненка-Давидовича. Саме в той час у видавництві відбувалася переатестація редакторів, і мене змушували піти з роботи, на що я за два роки до пенсії аж ніяк не могла погодитися, та й причин подавати заяву про звільнення не мала ніяких. Намагалася з гідністю переносити все це цькування, тільки один раз не могла стримати сліз: коли прочитала характеристику, яку написала на мене для переатестації моя завідувачка Ніла Яківна Кучерявенко, хоч її буквально додушували за те, що вона добре до мене ставилася. Це була не просто добра характеристика, це було щось у жанрі оди – покривити душею на вимогу начальства ця людина не могла органічно.

          Незважаючи на все, Борис Дмитрович продовжував слати листи, петиції і протести в усі можливі інстанції. Звертався до прокуратури, до суду, до ЦК партії – усе безрезультатно (в мене збереглася папка з цими неоціненними документами епохи). Його таки визнали недієздатним і передали під опіку доньки. Невдовзі після цієї історії Борис Дмитрович тяжко захворів, потрапив до лікарні, 1985 року він помер.

          Така система тиску застосовувалась скрізь, навіть у найінтимніших сферах життя. Ця “шлюбна епопея” була однією з найдошкульніших у моєму житті, адже мене намагалися виставити корисливою особою, створити враження, мовби я опікуюся Борисом Дмитровичем з чистого розрахунку. Насправді ж я справді дуже любила й поважала цю світлу людину, цього лицаря абсурду.

 

…Наближалися нові часи. У повітрі – передчуття змін. Повіяло вітрами “перебудови і гласності”. Ще тривала інерція тоталітаризму. Буквально на порозі нової епохи загинув у карцері Василь Стус. Ще в засланні і таборах добували терміну друзі. Ще не вичерпала свій порох у порохівницях цензура. Нові демократичні поняття й історичні символи потроху пробивали мури заніміння, облуди, непорозуміння, страху і проростали в нашій свідомості і в нашому житті.

          Для мене особисто першою ознакою цих змін було те, що мене нарешті, 1987 року, випустили за кордон – до Чехословаччини. Гостинна Прага, одухотворена дружбою із Зіною Ґеник-Березовською – чи не найближчою мені у світі людиною. Наша несподівана, без попередження, поява у Домі чесько-совєтської дружби у Празі на зустрічі з Іваном Драчем і Леонідом Новиченком – мушу сказати, що бажаного ефекту ми досягли! Тоді всі в Чехословаччині дослухалися до тих змін, що впевнено проклюнулися в Союзі. Навіть газета “Правда” читалася як крамольний самвидав, а чільне пропагандистське гасло “З Совєтським Союзом на вічні часи” обов’язково доповнювали ремаркою “і ні на мить довше”...

          Сентиментально-пізнавальні прогулянки із Зіною чарівною, змістовною, старовинною і водночас такою сучасною Прагою: Національний Музей, Градчани, Град і Карлів міст (як сказав поет, “На Карловом мосту себя запомни”), Віфлеємська каплиця, куди “пішов молиться добрий Гус”, місця, пов’язані з Моцартом і Кафкою, потужний пласт єврейської культури – давні синагоги, цвинтар. Поїздки в історичні місця – Конопіште, Кутна Гора, Пшібрам, Крумлов, Глибока, Таборов – казкові замки й храми, середньовічні містечка, де кожен будиночок на центральному майдані – як інкрустована шкатулка. Ще виразні українські культурні сліди – Подєбради з будинком колишньої Господарської академії і цвинтарем-колумбарієм з похованнями видатних українських діячів – Є.Чикаленко, Д.Антонович, О’Коннор-Вілінська та ін.; Ольшанський цвинтар у Празі з могилами О.Олеся, С.Русової, С.Черкасенка; зустрічі з нащадками українських родин, які у 20-30-х роках гідно репрезентували українську культуру (сьогодні мені про це нагадує багатющий архів подружжя Геників-Березовських, нещодавно переданий їхнім сином з Праги до Інституту літератури).

          1988р. – Польща, де все дихало “Солідарністю”: паломництво на могилу ксьондза О.Попелушка; зустрічі зі студентами-україністами у Варшавському університеті; революційний Гданськ – переповнений по вінця модерний костел св. Барбари і майдан навколо нього, полум’яна проповідь, спрямована проти тих, хто розігнав страйк на Гданському верфі. Концерт української духовної музики у переповненому костелі в центрі Гданська, Краків, море крокусів у Закопаному, гуральське весілля на конях там же, мандрівки гірськими стежками зі ще однією моєю посестрою – польською україністкою Тетяною Голинською.

          1990 рік – Париж. Виступ у Сорбонні на міжнародній конференції, присвяченій 500-річчю українського козацтва з доповіддю “Дух і образ козацтва в сучасній українській поезії”. Причастилася всіх хрестоматійно відомих пам’ятних місць Парижа. І тут – виразні сліди української культурної присутності. Передусім центр зарубіжного українського енциклопедизму – Сарсель поблизу Парижа, могила Кубійовича, розмови й зустрічі з тими, хто протягом років плекав “Енциклопедію українознавства”, редакція “Українського слова”, бібліотека ім. Петлюри. Тиждень у передмісті Парижа Нантері в гостях у давнього друга Леоніда Плюща, який зазнавши жахів психіатричних репресій, вирвався свого часу на Захід і зумів якоюсь мірою вписатися в тамтешнє українське духовне життя. Величний собор у Шартрі, диво авангардової архітектури передмістя Парижа – Дефанс, майстерні українських художників, які осіли у Франції...

          Запам’яталася прогулянка з Леонідом по Монмартру: саме тоді в Парижі був з офіційним візитом Шеварнадзе як речник “перебудови” і напередодні телебачення транслювало зустріч з ним, одним з основних персонажів якої був Плющ. Його виразне обличчя і гострі дотепні запитання й репліки, очевидно, запам’яталися парижанам – його пізнавали перехожі, - “О, мсьє Плющ!” – і я пишалася тим, що йду під руку з такою знаменитістю!

1992 р. – Канада, Едмонтон. Перше (і єдине) знайомство з американським континентом. Канадський інститут українських студій і факультет східноєвропейської філології Альбертського університету. Зустрічі, лекції, зокрема про Стуса – саме в той час ми із сином В.Стуса задумали багатотомове видання його творів і почати його змогли, до речі, за фінансового сприяння КІУС.

Дружні і творчі контакти з тамтешніми науковцями – Олександрою Черненко-Рудницькою, Френком Сисиним, Андрієм Горняткевичем, Богданом Клідом, знайомство з Олегом Зуєвським, дружба з Олегом Ільницьким і Наталкою Пилип’юк, творчі зв’язки з якими тривають і міцніють досьогодні. Поїздки з лекціями до Торонто (кілька днів в домі яскравої і діяльної людини, яка, на жаль, так рано відійшла у кращі світи, – Данила Струка), Калгарі (звідти – подорож у Скелясті гори), Вінніпег (зустріч з давньою приятелькою Раїсою Мороз) – безпосередні враження про життя української діаспори. Романтична подорож до фантастичного Ванкувера, з яким мене єднала творчість канадської поетеси індіанського походження Полін Джонсон (Техагіонвейк), чиї поезії і легенди я перекладала іще в 60-х. Виявилося, що її практично забули на батьківщині – і саме я нагадала ванкуверцям про їхню славну землячку (доповідь в університеті, виступ по радіо – найприємнішим для мене було те, що мою далеко не блискучу англійську якось розуміли), відкривала їм легендарний зміст багатьох пам’ятних місць і ландшафтів Ванкувера, походження загальновідомих географічних назв. Адже вони бачили тільки вершину, озеро, річку – для мене все було оповите легендою.

Наступного, 1993 року – інспірована Соломією Павличко несподівана поїздка до Великобританії на наукову конференцію “Жінки Росії і республік колишнього радянського Союзу” з доповіддю “Українські жінки-дисидентки 60-х”. Старовинне університетське містечко Бат на півдні Англії. Досить строката, але цікава тематика доповідей і дискусій. Наша маленька делегація (Соломія Павличко, Наталка Шумило і я) виглядала на загальному тлі незле, передусім завдяки Соломії Павличко з її блискучим знанням англійської мови, ерудицією, аналітичним розумом і сучасним поглядом на речі. Брістоль – Бірмінгем – Оксфорд – те, що промайнуло перед моїми очима.

Докладніше про це – у статті, опублікованій після повернення з цієї конференції в “Літературній Україні”:

Наші у Великобританії…

З 29 березня по 6 квітня цього року троє наукових співробітників Інституту літератури ім. Тараса Шевченка Української Академії Наук – Соломія Павличко, Наталка Шумило та автор цих рядків – перебували у Великобританії на запрошення університету в Баті як учасниці міжнародної наукової конференції “Жінки в Росії та інших країнах колишнього СРСР”.

Бат – невеличке старовинне місто на півдні Англії поблизу Брістоля, що розбудувалося в середні віки на місці колишньої колонії Римської імперії. Від античних часів тут збереглися купальні-терми і рештки храму богині Суліс-Мінерви поблизу священного гарячого джерела (тепер тут унікальний історико-археологічний музей). Все місто – з архітектурною перлиною старим собором, мальовничим нагромадженням затишних, з примхливими готичними або спокійними вікторіанськими обрисами будинків, оповите смарагдовою зеленню неповторних англійських газонів, на яких раз у раз спалахують жовті ватри весняних нарцисів, з вигадливої форми майданами й квітуючими вуличками, що пнуться вгору по численних пагорбах, забезпечуючи практично з кожного пункту незабутні краєвиди, – то мовби маленька середньовічна поема в камені, сірому, з теплим проблиском, місцевому батському камені.

Конференцію було організовано відділом славістики невеличкого місцевого університету, очолюваною проф. Розаліндою Марш. Найширше було представлено, ясна річ, Великобританію – університетами Бата, Бірмінгема, Шеффілда, Едінбурга, Глазго, Брістоля, Піттсбурга, Нотінгема, Едінбурга (Шотландія), Ірландію – науковцями з Белфаста й Дубліна. Приїхали також славісти з Німеччини, США, Фінляндії, Канади, Албанії, Бельгії, Австрії. Досить великою була делегація з Москви й Петербурга – літературознавці, діячки феміністичного руху, жінки-видавці й жінки-бізнесмени.

“Інші країни колишнього СРСР” були представлені (завдяки ініціативі Українського феміністичного клубу при Інституті літератури) тільки Україною. Ще дві доповіді, присвячені жіночим проблемам у Закавказзі і Киргизстані, було виголошено дослідницями з Англії і США. На численних секціях прослухано й обговорено доповіді про жіноче питання в різних країнах, історію фемінізму, про жінок-письменниць різних країн і різних епох аж до сьогоднішнього дня, долю жінки в тоталітарному й посткомуністичному суспільстві тощо.

Українська проблематика висвітлювалася у двох секційних засіданнях: “Історія українського фемінізму” (доповіді Н.Шумило “До джерел українського фемінізму” та М.Коцюбинської “Українські жінки-дисидентки 60-х років”) та “Жінки в Україні” (“Фемінізм у посткомуністичному українському суспільстві” С.Павличко та “Фемінізм і культ Родини в Україні” М.Рубчак зі США).

Після закінчення конференції у Баті частина учасників, в тім числі й українські гості, відбули до Бірмінгема для участі у підсумковій річній конференції Британської Асоціації слов’янських та східноєвропейських досліджень (BASEES). У ній брали участь представники практично всіх британських університетів, науковці з Оксфорда, Кембріджа, Дубліна, з Фінляндії, Албанії, Румунії, США, Швеції, Німеччини, Франції, Росії та України. Серед тематично й жанрово різноманітних секційних засідань два було присвячено Україні. На секції української історії відомими англійськими істориками професорами університету в Ньюкаслі Д.Саундерсом і Д.Муном було виголошено доповіді: “Українська політика пізньої імперської Росії” та “Інвентарна реформа і селянські заворушення на Правобережній Україні у 1848 р.”. На секції “Українська культура” навколо змістовної доповіді С.Павличко “Українська культура після незалежності: криза чи прогрес”, доповненої її київськими колегами, розгорнулася досить жвава й зацікавлена дискусія.

Загалом слід сказати, що доповіді українських науковців, їхні виступи в дискусіях і під час круглих столів викликали неабиякий інтерес і здобули високої оцінки. Зримо було продемонстровано, що крім традиційних для британців російських зацікавлень на руїнах колишньої імперії є чимало іншого, вартого уваги. Переконана, що такі “десанти”, знаменуючи входження України у світовий науковий контекст – причому не через українську діаспору, а безпосередньо й конкретно – мають велике значення для повноправного утвердження України у світі.

Трохи побачила світу, зачерпнула яскравих вражень і ще раз утвердилася у своєму тихому, але стійкому переконанні, колись сформульованому у відповіді на запитання, чи не хотіла б я перебратися на Захід. Я відповіла тоді (присягаюся, без тіні пози): “тільки в тому разі, якби вдома на мене  чекала смертна кара...”

 

Перші проблиски гласності почали набувати реальних обрисів, цензурні заборони крок за кроком втрачали силу, і я, розпрощавшись з “Вищою школою” і вийшовши на пенсію, кинулася до роботи, як вогонь на суху солому. Перше, за що я вхопилася, - підготовка до друку поезії Василя Стуса. Вже нагромадилася маса самвидавських текстів, 1987 р. у Нью-Йорку побачило світ підготоване Надією Світличною з передмовою Юрія Шевельова видання “Палімпсестів”. Я тоді просто жила поезією Стуса, яку тільки тепер по-справжньому відкрила для себе, – досить переглянути мої листи до Зіни Геник-Березовської цього періоду, буквально напоєні Стусовим поетичним словом, щоб переконатися в цьому. Почала готувати “Вибране” Стуса ще коли заборону з його імені не було знято. Та події розвивалися блискавично, і вже 1989 р. з’явилася друком щедро ілюстрована збірочка “Дорога болю”, дорога як перше вільне видання поета на Батьківщині.

Витягла з шухляди свою “зарізану” свого часу вченою радою Інституту літератури роботу про поетику Шевченка, і 1990 року вона побачила світ під назвою “Етюди про поетику Шевченка”. Активно включилася в роботу оновленого під назвою “Слово і час” колишнього журналу “Радянське літературознавство”, пропонуючи й коментуючи у рубриці “Відродження майбутнього” публікації невідомого й забороненого колись, які ринули на світ Божий, долучилася до переосмислення нав’язлих у зубах соцреалістичних канонів.

Скільки творчої радості, високих хвилин наближення до прекрасного, морально і мистецьки вивершеного, подарували мені роки роботи над багатотомовим виданням творів Стуса! Щастям для себе вважаю навернення в останні роки до своєї “сродної” теми – епістолярно-мемуарної, участь у видавничій роботі – оприлюднення напівзабутих, а то й зовсім невідомих скарбів українського слова й думки – знаків духовної зрілості і мистецької самобутності. Виступи на вечорах і по радіо з осмисленням гідного місця в нашій культурі своїх колег і друзів шістдесятників, моя лепта у правдиву – всупереч як тенденціям славослов’я, так і намаганню заперечити значення цього феномену – освітлену зсередини картину духовного життя і культурного самовизначення України 2-ї половини ХХ ст.

Ейфорія нового українського Золотого Гомону кінця 80-х. Надії, сподівання, радість від можливості вилити те, що носиш у собі, можливості (хоч і дещо запізнілої) самореалізуватися – і водночас нові гіркі розчарування від нашої незрілості, нездалості нових еліт і постійне прикре відчуття нереалізованості “вічно ембріонної України” (вислів Стуса).

Свідомо обмежуюся тим часом таким мемуарним “пунктиром” останнього десятиріччя. Про все це треба написати спеціально – осмисливши здобутки і втрати, причини і наслідки їх. Не певна, що до снаги мені таке завдання – з моїм філологічним мисленням, вічним острахом перед крайніми оцінками, безапеляційними формулами і тенденціями простої заміни знаків “плюс” на “мінус”, з нещадним баченням усіх “за” і “проти” і повагою до Іншого. Дедалі більше, на жаль, переконуюся в істинності того погляду, що в історичному розвитку України переважає синдром Фенікса: прориви, вибухи, нове відродження – так, а от прагматична тяглість, спокійна поступова розбудова національного життя – з цим якось не складається.

Немає ряду нам. Раптових спроб

Зазубрені шпилі – ото єдине...

писав Стус. Та в цій формулі, в цьому синдромі Фенікса є й незаперечна оптимістична компонента – вічний опір нівеляції, незнищенна енергія відродження. І вчора, і нині, і повсякчас...

          З тим живу і працюю. І ніколи – як би гірко не було від того, що діється, не скажу “в цій країні”, бо це моя країна. І завжди солідаризуватимусь з “ірраціональним” оптимізмом поета, певного, що

                                       Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,

                                       Не може ж так буть.

 

 

Січень-травень 2003

 

Друкувалося у виданні: Кур'єр Кривбасу. - 2003. - Жовтень. - № 167.