Із приходом літньої релаксації дещо вщух скандал, пов’язаний із протистоянням Національної спілки письменників України та Адміністрації Президента («БЦ» докладно слідкувала за розвитком конфлікту). Хоча конфлікт іще не вичерпано – нині усі документи у справі «Яворівський – Околітенко» передано до Верховного Суду, який розглядатиме їх восени.

Як відомо, практика державного втручання у справи письменників на пострадянському просторі – явище далеко не нове. Але розвиток подій в НСПУ дивним чином майже один в один повторює те, що кілька років тому відбувалося у наших найближчих сусідів – білорусів. Ці паралелі виникли під час розмови з головою Спілки письменників Білорусі Олесем Пашкевичем.

– Пане Олесю, наскільки ситуація з НСПУ нагадує те, що відбувалося в Білорусі?

– Те, що спостерігається у вас зараз, ми пережили кілька років тому. І, хоч як це дивно, каменем спотикання стало теж майно Спілки письменників. У 1996 році триповерховий Будинок літератора в центрі Мінська, а також будинок письменницької поліклініки розпорядженням президента Білорусі було передано Управлінню справами президента. Це при тому, що   будинки було зведено частково на кошти письменницької організації. Тодішній керівник Білорусі Петро Машеров передав ключі від Будинку літератора Максимові Танку, який очолював тоді СПБ. І досі на стіні будинку висить пам’ятна дошка про це.

Ми спробували протестувати, кілька днів стояли з плакатами на сходах Будинку літераторів, але марно. Тепер ми, Спілка письменників Білорусі, є орендарями, ми орендуємо три кімнатки, за які маємо сплачувати. І відключення телефонів, електроенергії та блокування рахунків – це, на жаль, для нас звична справа.

– Розколоти Спілку не намагалися?

– Тут ви нас трішки випередили, хоча сценарії майже ідентичні: кілька місяців тому у нас була спроба аналогічного розколу. Справу замутили члени Мінської письменницької організації на чолі з письменником Воробйовим, яких одразу підтримала влада і навіть виділила одну кімнатку із тих трьох, які належать СПБ. Коли ж ми почали аналізувати ситуацію, виявилося, що на їхній бік перейшли 7–8 членів СПБ із 532. І тут ми врахували ваш досвід протистояння – на загальній раді СПБ виключили Воробйова з наших лав, і тепер його амбіції спали, і влада нас більше не чіпає.

– А коли почалося це протистояння влади і письменників?

– Можна сказати, що воно почалося з 1994 року, коли президентом Білорусі став Олександр Лукашенко. Це, мабуть, єдиний із президентів, який демонстративно не користується національною мовою і відповідно всіх, хто протистоїть цьому, він вважає ледь не особистими ворогами. Принаймні сьогодні в Білорусі справжня література і держава – абсолютно несумісні поняття.

– Ви сказали «справжня література». А є ще й інша?

– Справа в тому, що близько двох років тому часописи, які десятиріччями були органами СПБ – це журнали «Німан», «Полум’я», «Молодість» і тижневик «Література і мистецтво» – були «приватизовані» державою і об’єднані у так званий видавничий холдинг. Тобто одного чудового дня редактори цих видань прийшли на роботу, а навпроти їхнього столу стоїть інший стіл, за яким уже сидить новопризначений владою інший головний редактор, а до того ж їм повідомляють, що всі матеріали мають затверджуватися до друку певною особою. На знак протесту більшість колективів редакцій просто звільнилася, а всі більш-менш відомі і шановані в Білорусі письменники, серед яких і народні письменники, і лауреати державних премій, відмовилися співпрацювати із цими виданнями. Досі цей бойкот триває, і хоч як стараються перетягти на свій бік того ж Янку Бриля, Ніла Гілєвіча, Григорія Бородуліна – жодного твору цих людей у холдингових виданнях не вийшло. Натомість навколо цих часописів одразу виникло коло графоманів, наближених до влади, які тепер і друкуються там. Але до літературного процесу в Білорусі ці «твори» не мають жодного стосунку.

– Де ж друкуються сучасні білоруські письменники?

– Минулого року ми започаткували часопис «Дієслов». Головним редактором його став прозаїк Борис Петрович, він же – перший заступник голови Спілки письменників. А крім цього, в редакцію на громадських засадах увійшло все керівництво Спілки: Анатолій Кудрявець, Михась Скобла, Едуард Акулін і я. Розповсюджуємо журнал переважно під час поїздок-презентацій у навчальних закладах, бо державні центри розповсюдження приймають лише літературу від державного холдингу. Але ми маємо свій сайт в Інтернеті, і на сьогодні приблизно 90 відсотків членів Спілки співпрацюють саме з «Дієсловом».

Є ще журнал «Архе», але це більш культурологічно-політичне видання, а не суто літературне. Хоча література там теж є, і зокрема, в одному з номерів журналу, який так і назвали «Український номер», були досить широко представлено українських письменників в оригіналі та в перекладах білоруською.

– А що треба для того, щоб молодому і невідомому видати в Білорусі свою книжку?

– Треба мати талант і гроші, і бажаніше перше. А якщо серйозно, то ситуація з книговиданням не на нашу користь. Справа в тому, що ПДВ, який у вас уводили на початку року, в нас існує уже років три, і незалежні білоруські видавництва, щоб вижити, змушені друкувати і відверту графоманію, і буклети, і бульварну літературу.

Сьогодні в Білорусі видати книжку білоруською вважається актом громадянської мужності. Останнім часом дедалі більше поширюється практика підпільного видання книжок. Ось у травні ми презентували книжку «Биков на «Свободі» – повне зібрання інтерв’ю і виступів Василя Бикова на радіо «Свобода» від 1991 року і до останніх днів його життя. Так от, на цій книжці ви не знайдете ні назви видавництва, ні накладу, ні інших реквізитів. Багато хто із спонсорів, до яких ми звертаємося, кажуть прямо: «Ми дамо вам гроші за однієї умови – ви ніде не будете згадувати про нас».

– Талановитої молоді багато?

– Досить багато. Один із наших молодих поетів – Андрій Хаданович – добре відомий і в Україні. До речі, ми його одноголосно прийняли в Спілку завдяки книжці перекладів українською, виданій у Києві. Приємно, що багато хто з молодих, на знак протесту проти засилля російської, принципово спілкується і пише білоруською. У нас вийшла нещодавно антологія білоруської поезії за 100 років «Краса і сила», упорядкована Михасем Скоблою, там презентовано дуже багато саме 30–40-річних і молодших авторів. Зараз готується антологія всесвітньої поезії в білоруських перекладах, і так сталося, що із семиста поетів найбільше – близько п’ятдесяти – саме українських. Це ми з’ясували вже після того як антологія була майже готова – просто у нас дуже тісні зв’язки: й історичні, й культурні, й літературні. І дай Боже, щоб так було й надалі.